А нам все одно

У бюджеті — багатомільярдна діра! А нам все одно. Учора, як і позавчора, влада забрала з казни мільярди на свої потреби і розкоші – кричать сторінки Вісника держзакупівель! А нам все одно. Так це ж наші спільні кошти з наших податків! А нам все одно. За ці кошти можна добудувати лікарні і школи, закупити ліки, забезпечити водою тисячі людей, врятувати життя! Та багато чого ще можна зробити. А нам все одно. От декілька навіжених активістів бігають, галасують, пікетують, збирають волонтерів. А де ж мільйони протестного люду, який ховається у величезних цифрах соціологічних опитувань? А їм все одно. Уже мери усіх міст і містечок, незалежно від партквитка в кишені, кричать, що уряд вкрав усі їх кошти з рахунків казначейства. Мери хай і далі кричать – а нам все одно. Дороги стали бездоріжжям, нищать машини і вбивають людей! Так вони ж крадуть на дорогах безбожно! Крадуть! І…? А нам все одно.
971368

Такий беззвучний національний діалог можна продовжувати до безконечності. Говорить і показує Україна…

Це не внутрішній дефолт держави, яка не в стані виконувати свої ж бюджетні зобов’язання, це не її неспроможність виконувати функції охорони правопорядку та забезпечення соціальних функцій підтримки – це дефолт народу. Це крах самих людей. Як казав один поет — це сифіліс душі. Масовий людський крах в окремо взятій квазідержаві, яка сама не бажає бути і народ у ній також не бажає бути. Тобто, кожен окремо взятий індивід бажає бути, і бажано краще за ближнього свого, але разом не бажають нічого.

Дивовижна й унікальна спільнота, але водночас дуже типова для тих народів, які просто колись тихо зникли і про яких знають сьогодні лише антропологи та історики.

Якщо влада і її правлячий клас вже віддавна демонструє печерну ненависть до українства, якщо 148 народних депутатів, які присягалися на вірність народу і державі, просять листом у Сейму сусідньої Польщі визнати народ, який їх обрав, злочинцями всупереч історичній правді – тоді що?! А нам все одно? Усім уся ця політика вже набридла?! Можна подумати, що мільйони щодня лише нею займалися і врешті втомилися. Натхнення вистачає лише щоденно «фейсбучити» одні одних, обмінюватися матами на інтернет-форумах, а якщо без доступу до плодів цивілізації – просто по-базарному сваритися у громадському транспорті. От і вся громадянська та політична діяльність.

Найбільш активні одиниці ще можуть навіть опозицію облаяти – ну не така і не тим займається. Але ці критики – це вже справжні трудоголіки якісь. Від 2004 року політика і населення фактично не перетинаються. А от у точках випадкового дотику цих двох площин їх зустріч виглядає так, як в селі Семиполки на Київщині із народним трагічно-героїчним Віталієм Запорожцем, що застрелив садиста в погонах, чи як у нічних штурмах РВВС у Врадіївці.

Дивно, коли калічать і вбивають – до людей доходить. Коли ж їх обкрадають і принижують – не доходить. Про конституційні права і свободи краще взагалі промовчати.

Декілька десятків мешканців можуть відстояти від загарбника-забудовника свій сквер чи дитячий майданчик і поваляти його паркани. Але у нас це завжди будуть десятки, від сили сотні обурених. А от решта увечері, пережовуючи перед телевізором вечерю, оглядатимуть мільйони невгамовних турків, які вийшли захищати декілька дерев у Стамбулі.

Усвідомлення того, що причина турецького бунту — це не дерева, а в Бразилії – не подорожчання квитків на автобус на декілька копійок, так і немає. Єгиптянам самовільне розширення своїх повноважень президента-ісламіста не сподобалося, бразильцям – тотальна корупція і соціальна нерівність злиденних фавелів на тлі дерибану коштів на наддорогі футбольні стадіони до чемпіонату, туркам – узурпація влади й авторитаризм прем’єр-міністра Ердогана і правлячої партії. За даними соціологічного опитування, проведеного Стамбульським науковим університетом, 70% мітингувальників байдуже ставляться до політики і не належать до жодної з партій. Приєднатися до акцій протесту більшість громадян (92,4%) змусила «останнім часом особливо нестерпна манера правління чинної влади». Решту – жорстокість поліції. Переважна більшість опитаних турків заявила про своє невдоволення спробами прем’єр-міністра стати «негласним падишахом» країни.

І всяке там «бла-бла-бла» про якусь узурпацію влади – нудьга і більш нічого. А нам все одно. Бо у нас усього цього просто немає.