Вибори приречених

Приреченою виглядає країна в контексті президентських виборів. Із самого початку багато що наперед зрозуміло – хто б не став президентом. У будь-якому випадку це точно не буде лідер нації.

vibory03

Не тому що в кандидатів бракує особистісних якостей, а тому що сучасним українським виборцем є не громадянин, а просто людина, яка населяє територію, названу Україною. Ось чому Україна ніколи не стане Росією і ось чому в Україні феномен Путіна-вседержителя неможливий апріорі. В Україні лідером може бути лише космополітичний цинік, релігією котрого є гроші, а внутрішнім стержнем – егоцентризм у приземленому сенсі цього слова. Таких діячів є як мінімум двоє – Янукович і Тимошенко. Вони не українські політики. Вони люди без національного коду і національного в крові. Саркозі – француз до кісток і крові, Медведєв – росіянин, Меркель – німкеня. Янукович і Тимошенко – не українці. Як люди, які населяють територію, вони, може, й не повинні знати колядки, чи національні традиції, чи Дереша з Забужко. Але як люди, що претендують на місійну роль лідера України – мусять. Якщо не любити артефакти, які відрізняють українця від неукраїнця (тобто дають ідентичність) – то принаймні знати. Ці двоє не знають, не люблять. Вони – дзеркало сучасного населення, яке просто «населяє» і заповнює собою будні цієї країни, точніше території. Більше того, ці двоє – лідери електоральної підтримки станом на нині. Сумарно безнаціональні безстержневі політики опираються на підтримку більшості країни. Це – не діагноз і навіть не вирок сучасному стану українського суспільства. Це – гола правда, яка настільки гола, що на неї хочеться заплющити очі бодай із міркувань власної самоцензури.

Кожні вибори змушують мене вкотре замислитися над питанням: що собою представляє український виборець, на що саме він клює, чим його можна підчепити. І щоразу мої роздуми суперечать самі собі. З одного боку я чітко спостерігаю побутовізацію національних запитів. Життя в Україні настільки проблемне, що левову частку виборців цікавлять суто соціальні обіцянки. Вимоги пересічного виборця до політика скоро нагадуватимуть замовлення офіціантові на рівні «дайте щось перекусити». Сфера інтересів українця зводиться до розштампованої ідеологеми «добробут». Проти чого, я власне кажучи, й не проти. За тієї умови, коли чревоугодний інстинкт не замінить те, що у цивілізованому світі називається громадянським. Якщо кандидат гарантуватиме ситість і, о чудо, навіть реалізує її – то в більшості українців зникне інтерес до стратегічних речей, таких як вступ в ЄС, членство в НАТО, друга мова, реформа судочинства, радикальний перегляд державної вертикалі на користь місцевого самоврядування та безліч інших системно важливих тем, які ситому виборцеві видаватимуться занудними. Це я висловлюю власні думки і не наполягаю на їх істинності. Утім, мені дійсно здається, що загальне зубожіння народу однозначно вигідне політикам, які надто не напружують себе національними проектами, а обмежуються агітацією мало не коритного рівня.

На жаль, саме такими будуть президентські вибори в Україні. Коритними. Приміром, вибір американців був не між тим, хто працює, і тим, хто запрацює – а тим, що буде з Іраком, що буде з безпекою людини в США. У нас же стратегічний вибір на порядку денному не стоїть. Немає дебатів кандидатів про те, якими темпами Україна інтегрується в Європу, як нам будувати енергетичну політику з урахуванням фактору постачальника-агресора, яким чином реально можна бодай трохи загнуздати корупцію, як захистити людину від держави-паразита. Ні, дискусій про це немає і не буде – бо це нецікаво. Виборцю цікавіший плінтус, до якого привчили політики, а населення схвалило, тому що воно населення.

Вибори президента – приречені вибори для приречених нічого не міняти і нічого далі холодильника не прагнути. Простота обере діяча, який задаватиме світоглядний курс вітчизняної політики на найближчі 5 років. Людину, яка є обличчям нації у світі. Глянеш на цих двох – і жах пробирає від нестерпної правдивості дзеркала. Мабуть, у всьому є баланс. І якщо політики, які внутрішньо почуваються без роду і племені, збирають по країні десятки мільйонів голосів, — отже, так має бути. Така карма, така правда, такий результат організації нашого життя і ставлення до себе самих. Вчасно зупинюся, щоб не впасти в порожнє моралізаторство. Єдине ще скажу… Президентом стане людина, яка нас із вами спостерігає крізь затемнене скло свого джипа, а Україну – з висоти польоту свого літака. І парадокс весь у тому, що вони є так високо передусім тому, що ми є так низько.

Остап Дроздов