Віктор Янукович перестав плутати своє із громадським. Визнавши усе своїм

«Конституція 1996 року набрала чинності увечері 30 вересня 2010 року — із моменту голосування суддів Конституційного суду за відповідне рішення», — так сказав Лавринович.

Ніхто не відчув землетрусу, попри те, що в країні завалилася система стримувань і противаг. Що цілком зрозуміло: за даними Інституту політичного аналізу і прогнозу, у вересні лише 7,1 відсотка населення України хвилювала тема конституційних змін і 63 відсотки — проблема вивезення сміття.

І тим не менш, повернення Конституції 1996 року торкнеться кожного жителя України. Яким буде цей дотик — зігріватиме чи обпікатиме? Влада й опозиція відповідають на це запитання по-різному. Ми ж спробуємо поглянути на ситуацію збоку.

Чому Конституційний суд ухвалив саме таке рішення?

Переважна більшість вітчизняних і закордонних юристів-конституціоналістів були єдині в одному: Конституційний суд може визнати неконституційним Закон №2222, яким 2004 р. вносили зміни до Конституції 1996 р., але він не може підмінити собою Верховну Раду і без відповідної процедури, яка передбачає в тому числі 300-голосову більшість, повернути Конституцію Кучми. Але КС на це пішов. Ключова фраза ховалася в мотивувальній частині історичного рішення. «Визнання неконституційним закону №2222 (…) означає поновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені або виключені законом №2222». Саме це формулювання надає остаточного сенсу вимогам, викладеним у резолютивній частині:

  • визнати закон №2222 неконституційним із моменту винесення рішення;
  • привести нормативно-правові акти в сувору відповідність із тієї редакцією Конституції, що існувала до 8 грудня 2004 року.

Мотивувальна частина — така ж плоть рішення КС, як і частина резолютивна. Самі рішення є частиною законодавства, підлягають негайному, неухильному виконанню і не підлягають оскарженню. Спираючись на даний вирок Конституційного суду, влада, як і бажала, домоглася негайної страти політреформи.

Рішення КС, за традицією, залишило простір для тлумачення. Але тлумачити його, знову-таки, за традицією, буде влада. З усіма подальшими наслідками.

Інформація, змушує підозрювати, що проект рішення Конституційного суду було виписано за його межами, групою, до якої входили довірені юристи президента. Відсутність юридичної чистоти рішення визнавалася майже всіма втаємниченими. Однак політична доцільність вимагала принесення жертви. У чому полягала ця сама доцільність? Якби КС визначив рух канонічним шляхом — через сесійний зал, то це означало б:

  • а) непередбачуване затягування в часі;
  • б) додаткове важке поранення для бюджету, бо за «так» 300 голосів у залі українського парламенту вже давно зібрати не можна;
  • в) політичні торги, політиканство і популізм союзників по коаліції, котрі намагалися б піаритися на конституційному процесі, що загрожувало, крім усього іншого, порушенням цілісності версії документа 96-го року, який цілком влаштовував Банкову.

Час — гроші. І те, й інше на Банковій вирішили заощаджувати. 18 суддів Конституційного суду, серед яких тільки в одного — Шишкіна — знайшлася мужність для окремої думки, зважили на становище президента й ухвалили потрібне рішення в потрібному вигляді.

Аргументи, необхідні Банковій для переконання конституційних суддів, виявилися не єдиною перешкодою на шляху до мети. Думка Заходу — от момент, до якого в оточенні президента з певною зневагою поставилася юридична група, але з підкресленою увагою — політична. Янукович не хоче сваритися ні з Брюсселем, ні, тим більше, із Вашингтоном. Він не прагне опинитися в становищі Леоніда Кучми зразка 2000 року, коли вбивство Георгія Гонгадзе і касетний скандал відрізали його від цивілізованого світу, залишивши сам на сам із Москвою. Саме тому, структури, відповідальні за зовнішні зносини, до глибокої ночі четверга і ранку п’ятниці масовано обробляли своїх візаві в ключових країнах ЄС і в США. У ході зустрічей, телефонних розмов до Саркозі, Меркель, Баррозу і Гілларі Клінтон доносилася основна теза: «У президента є програма реформ, у президента є воля її реалізовувати. У президента нема повноважень. Отримати їх оперативно і, не гаючи часу, приступити до реалізації реформ, таких необхідних Україні, у тому числі і для повернення взятих у МВФ кредитів, можливо лише шляхом запровадження Конституції 1996 р. рішенням Конституційного суду. А крім того, склад нинішньої коаліції — присутність у ній комуністів — є непереборним гальмом для проведення реформ тощо».

На Банковій розуміли, що обурення Заходу посилить позиції не лише Москви у відносинах із Києвом, а й опозиції всередині самої України. Саме тому, без доповіді міністра закордонних справ про розуміння відповідного кроку політичними лідерами Заходу рішення Конституційного суду в його нинішньому вигляді було б неможливим. Про те, чи переміг Костянтин Грищенко Григорія Немирю, ми зможемо судити, спостерігаючи за тим, якою буде реакція цивілізованого світу — протокольно-ритуальною чи змістовно-принциповою. А от Віктор Янукович сьогодні здобув абсолютну перемогу. Над Віктором Януковичем.

Що означає ухвалене Конституційним судом рішення?

Звісно, воно означає, що Віктор Федорович дістав не лише абсолютну сатисфакцію, а нарешті зрозумілу і бажану модель влади.

Однак «Я відповідаю за все» — це не лише назва книги Юрія Германа. Тепер це політичне кредо чинного президента — хоче він цього чи ні. Відроджена Конституція обрізала повноваження парламенту, урізавши систему стримування. І наділила президента додатковими повноваженнями, серед яких, мабуть, традиційно основними є кадрові. Віктор Янукович набув усю повноту влади, весь набір інструментів і механізмів для проведення власної кадрової політики у виконавчій владі. Тепер він — цар, адже вершить долі тих, хто вершить наші. Передбачені Конституцією формальності у вигляді подання прем’єром для затвердження президентом кандидатур на посади міністрів і губернаторів, як і за часів Леоніда Даниловича, будуть легко долатися. Оскільки ми пам’ятаємо, що відповідно до Конституції 1996 р. прем’єр-міністра, з подачі президента, затверджує парламент, але з цього моменту політична смерть глави Кабміну перебуває не в скрині і яйці, вона — у президентському «паркері». Тому що зняти прем’єра президент може одним розчерком пера. Будучи абсолютно залежним від глави держави, тільки прем’єр-камікадзе дозволить собі принципово суперечити президентові. Саме цей пункт Конституції, із практичного погляду, є точкою опори всієї конструкції, іменованої у нас президентсько-парламентською республікою.

Навіщо це президенту?

На всіх резонах ми сьогодні зупинятися не будемо, назвемо, на наш погляд, основні.

По-перше, президенту, його команді та бюджету надто дорого обходиться така інституція, як коаліція. Постійні претензії, хотілки й ультиматуми втомили главу держави. Розплачуватися за стійкість коаліційного утворення доводиться поступками в принципових речах і цілих галузях. Через що страждає і державна скарбниця і недержавна кишеня. При цьому складно стверджувати, що партнери по коаліції делегують в органи влади високопрофесійні кадри. Із набуттям чинності Конституції 1996 року необхідність у коаліції відпадає. Проте не відпадає необхідність у контрольованій і лояльній парламентській більшості. Необхідна вона як мінімум для трьох речей: для затвердження внесених президентом кандидатур прем’єр-міністра, глави Нацбанку і генпрокурора; для недопущення голосування за їхню відставку і затвердження законопроектів, внесених президентом і урядом. А без законів — які ж реформи? Розплачуватися за голоси однаково доведеться. Але тільки тепер уже не потоками, а струмочками. Тому що більшість уже найближчим часом вийде на рівень ситуативної. Експерти бачать у цьому до 50% економії…

На сьогодні в Януковича є «тушкові» ресурси, що дають змогу калейдоскопічно змінювати конфігурацію парламентської більшості. Не голосують комуністи? Проголосує частина «Нашої України». Збунтувалися десять литвинівців? Їх замінить група Балоги або прийдуть на допомогу «тушки» з БЮТ і т.д. До речі, «тушок» тепер не буде, оскільки стара Конституція не містить у собі імперативного мандата. Повертається час 12-разових переходів з фракції у фракцію. Таким чином, через міжгрупову та міжвидову конкуренцію процес пошуку більшості значно дешевшає, звільняючи кадрові й фінансові потенції для команди самого президента. Ну, може й країні щось перепаде… із заощадженого.

По-друге, Віктору Януковичу необхідно провести апгрейд виконавчої влади. Кадровими призначеннями він сказав «спасибі» майже всім, хто допоміг йому прийти до влади. Тепер настав час міняти їх на тих, хто допоможе в ній закріпитися. На Банковій мають досить чітке уявлення про те, кого треба міняти в уряді, центральних органах виконавчої влади і губернаторському корпусі. Знають коли: точково — до, масштабно — після проведення місцевих виборів. Проблема — на кого міняти? Лава запасних надзвичайно коротка. А якість запасних, у переважній більшості, не вища, ніж якість уже залучених до управління країною. Хоч як дивно, Янукович це розуміє. Де знайти потрібну, навіть для ключових посад, кількість молодих реформаторів, лояльних, професійних, які знають міру і спроможні забезпечити потрібні фонди потрібними надходженнями? Цілком імовірно, що під час зміни кадрової варти президенту доведеться здійснити донорську пересадку зі своєї адміністрації у свій Кабінет міністрів. Цей процес може торкнутися і ряду силових структур.

Багато хто поспішив передректи швидку відставку Миколи Азарова. На наш погляд — поквапилися. Рішення щодо Азарова ще не ухвалено. Але воно, поза сумнівом, визріє. Просто Микола Янович ще не ввібрав у себе достатню кількість негативу для того, щоб вважати його відставку ефективним скиданням баласту. Крім того, коло претендентів на заміну ще остаточно не вималювалося. Треба зовсім не знати Януковича, щоб припускати, що за наявності Сергія Льовочкіна на чолі адміністрації і Валерія Хорошковського на чолі СБУ він може наділити ще і Юрія Бойка прем’єрськими повноваженнями. З огляду на вагу Ріната Ахметова, такі ж невеликі шанси на прем’єрську посаду в Бориса Колеснікова. Янукович — майстер внутрішньокомандних балансів. Саме вміння створювати систему стримувань і противаг і не впадати в критичну залежність від однієї з внутрішньокомандних груп дали Януковичу змогу залишитися лідером. Інтуїція, єзуїтство і вербувальний талант, які базуються на багатому життєвому досвіді виживання в різних умовах, — це те, чим нинішній президент компенсує глибину знань і системність бачення. Янукович шукатиме прем’єра, максимально схожого на Миколу Азарова — здатного триматися поза групами і служити безпосередньо тому, хто обдарував його посадою. Поки що вибір невеликий. Знадобиться жорсткий менеджер — поставлять Андрія Клюєва. Потрібен буде символ реформ — поставлять Сергія Тігіпка. А якщо потрібні будуть реформи, то… «монета зависне у повітрі».

Від чого залежить доля реформ?

Розробляти і впроваджувати низку необхідних і не завжди популярних змін — це не примха президента. Це розуміння того, що відступати з реформами нікуди: позаду порожні засіки, навколо криза, а попереду — можливе урізання задуманого президентського довголіття. Якщо реформи не трапляться і до 2015 року не дадуть відчутного для суспільства результату, шансів переобратися немає. Янукович повинен діяти. Розуміючи це, Ірина Акімова із структурами, які спонсорує Р.Ахметов, виписують алгоритми, графіки і законопроекти; чиновництво як може опирається; Колесніков з Бродським працюють за принципом Відока, виявляючи і вирізаючи з тіла економіки схеми оптимізації. Для того щоб зрозуміти, чи достатньо цього, напевно, треба відповісти на запитання: «Що таке реформи в Україні?» Спробуємо вульгаризувати визначення. Реформи — це прозорі правила, які витісняють схеми. Схеми — ось ключове слово, вірус, що вразив усю країну. Схеми розкрадання, невтомно вигадувані владою, викликали до життя відповідний рух у суспільстві. У законному полі перебуває незначний відсоток працездатного населення. Переважна більшість — за його межами. І це стало нормою, увійшовши у звичку, перетворивши саму норму на патологію. Справжня ж реформа — це і є витіснення законною нормою незаконної схеми і чітке дотримання встановленого правила на практиці. Коли повноваження влади зрозумілі, права фіз- і юросіб ясні, перелік обов’язків не супроводжується припискою «і т.д.», коли податки можуть конкурувати з поборами, коли перед законом усі рівні, коли розірвано коло «ми не сплачуємо податків, тому що влада все одно їх розкраде» — «ми не надто витрачаємося на піпл, тому що він своє все одно вкраде». Така собі совково-ринкова інтерпретація абалкінського «вони роблять вигляд, що платять, ми робимо вигляд, що працюємо».

Для того щоб розірвати це коло, Януковичу, крім плану реформ, якість якого ми нині не обговорюємо, потрібні три речі. Перше: підтримка законопроектів у парламенті. У кожної схеми, чи то контрабанда, газ, нафта, вугілля, електроенергетика, ПДВ, держзакупівлі, фармацевтика, роздрібна торгівля, земельні спекуляції, вивезення сировини, є свої покровителі. Більшість із них представлені в парламенті; інші мають у залі лобістів. Янукович приречений вступати в торги з власниками одних схем в ім’я знищення інших. Деякі будь-що виявляться недоторканними. А водойму частково очистити від цвітіння не можна. Навіть шматочок залишиш — усе ряскою затягне знову.

Звідси — другий момент. Будь-які плани приречені на гучний провал у тому разі, якщо президент не почне «розпеченим залізом, що випалює корупцію» тикати у своїх — в Одеському порту, на «Сьомому кілометрі», у кримських землях, в «Укрспирті», в Аграрному фонді, у Держзакупівлях, в обленерго, в облгазах, у НАК «Нафтогаз», на Чорноморському шельфі, у сфері військового майна, у крадіжках земель в університетів Академії наук і так далі і таке інше.

І, нарешті, третій необхідний момент — довіра. Вона виникає внаслідок справ, а не заяв, які стрясають повітря. Адже за смертельне падіння юнака з лави у РВВС, ніхто так і не пішов на нари. І Могильова посади ніхто не позбавив за корупційний «кадилак». І вибори в Києві скасували, замінивши мера сурогатом, замість того, щоб одними тенетами накрити всю молоду банду на чолі з її окрасою, і на хвилі подяки столичних жителів чесно піти на вибори. Замість того, щоб видалити пухлину, влада просто обрізала «жирок». Можливостей продемонструвати іншу якість влади в Януковича за вісім місяців було предосить. І ті самі ЗМІ, на документальній основі викривали порушення закону в Мінздоров’ї, судах, НАКу, Міноборони, Аграрному фонді тощо. Нам що, у коміксах виходити?..

Без довіри, комплексного і неупередженого підходу, тон якому задати може тільки одна людина — президент, будь-яка передова нормотворчість приречена поповнити поклади офіційно оформлених добрих намірів, які так і не запрацювали в багатьох життєво важливих сферах країни за 20 років. Без політичної волі, спроможної поміняти молекулярний склад самого президента, ніякі повноваження не можуть забезпечити Януковичу задекларовану ним мету — проведення реформ. Утім, якби ця воля була, то країна це вже відчула б. Та й Конституцію змінювати не довелося б. Навіщо? Адже той, хто хоче щось робити, шукає шляхи, а хто не хоче — причини. Що ж, нині останні причини, які, за версією президента, заважають йому реалізувати свою програму реформ, зметені. Сьогодні про наслідки такого кроку суспільству розповідає опозиція. Її почують тисячі. Але мине трохи часу, і результати відчують мільйони. Хоча сміття вивезуть.

Юлія МОСТОВА