Два по сто

На свій перший ювілей у президентському кріслі – сто днів з дня інавгурації – Віктор Янукович скликав помпезне зібрання в палаці «Україна». За кілька днів до другого, двохсотденного ювілею – не менш пафосну «тусню» в Міжнародному виставковому центрі на Броварському проспекті. Навіть за чисто формальними критеріями ми можемо узріти в цьому певні знаки.

По-перше, Віктора Федоровича з кожною стоденкою тягне все далі й далі на схід. Дніпро, до середини якого, як відомо, долетить далеко не кожна птаха, Янукович уже подолав. Тож чи варто буде дивуватися, якщо на тристаденний ювілей ми побачимо його в Донецьку, а на річницю інавгурації – в Москві?

Друга тенденція, помітна навіть неозброєним оком, полягає в тому, що якщо на зібрання в палаці «Україна» журналістів запустили в зал, у якому Президент розродився півторагодинною промовою, то минулого тижня їм дозволили спостерігати за Національним зібранням Партії регіонів лише з екранів, розташованих неподалік від приміщення, у якому відбувалися збори. Якщо так піде і далі, то на наступний подібний захід запустять лише камеру «Першого національного», а далі – дізнаватимемося про тези президентських промов з повідомлень партійної прес-служби.

Втім, це все, якщо хто не зрозумів, – жарти. У яких є доля істини. Адже з кожним днем перебування Януковича у владі перед нами все чіткіше й чіткіше проступають контури тієї «нової країни», яку з завзяттям будує його команда. Кожен стоденний ювілей у цьому сенсі – це лише привід озирнутися назад і оцінити «здобутки», якими могла б похвалитися перед своїми громадянами влада.

Коли у цієї самої влади спитати про її досягнення, зазвичай у відповідь лунає потік цифр, який описує динаміку стрімкого зростання, як казав класик, «проценту жирів у маслі». Відмінність між маслом від Подерв’янського та ВВП від Азарова проста – азаровське зростання на хліб не намастиш. Більше того, реформи, якими, здається, так пишається нова влада – зростання тарифів на газ і очікуване підвищення пенсійного віку для жінок – б’ють по кишені маленького українця, про добробут якого клятвено обіцяв дбати Янукович під час виборчої кампанії.

Зрештою, у цьому випадку слово «реформи» варто писати у лапках. Бо підвищити ціни – хоч на газ, хоч на картоплю чи гречку – це ще не реформи. Реформи – це коли гроші, виручені від цього підвищення, не розкрадуть, а направлять на якісь суспільно корисні речі, а не, наприклад, на унікальну дорогу до Януковичевої фазенди.

Зрозумівши, що самі шалені цифри зростання економічних показників не примушують простого громадянина поважати владу, її представники згадують про стару мантру під назвою «стабільність». Влада, мовляв, працює, як єдиний механізм – і це можна назвати заслугою нашого Президента. Але дамо цій владі ще трохи часу. Якщо на перший ювілей Януковича конфлікти всередині владного табору ми радше припускали, ніж констатували, то останні сто днів дали нам чимало матеріалів для того, щоб впевнено говорити: «біло-сині» – такий самий «серпентарій однодумців», як і «помаранчеві». Після відставки Нестора Шуфрича вся Україна напевно знає, як ставиться до президентського фаворита Сергія Льовочкіна вагома частина поважних регіоналів. За спиною у «нашого шановного Миколи Яновича» вже давно триває запекла боротьба за те, хто замінить його на посту глави уряду вже протягом наступних кількох місяців. Не відстають від центру й місцеві осередки партії влади, де напередодні жовтневих виборів регіонали гризуться один з одним так, як ніколи не гризлися з опозицією. До стабільності цій конструкції, чесно кажучи, – як до неба рачки.

Не згадуватимемо тут про специфічне розуміння владою свободи слова, про стандарти, які влада демонструє у ставленні до своїх політичних опонентів, про всеохопну корупцію, якою пронизані всі владні вертикалі та горизонталі – про це вже говорено-переговорено. «Досягнення» влади у цих сферах не викликають сумніву ні в кого, ані всередині України, ані за її межами…

Звичайно, можна вислухати від представників цієї влади цілу купу виправдань і зустрічних звинувачень. Але вдаватися в дискусії на цю тему – контрпродуктивно.

Варто лише констатувати промовисті факти. На першу стоденку свого президентства Віктор Янукович презентував програму реформ не тому, що йому хотілося нагадати громадянам, чим він займається на своєму посту. Протягом перших ста днів урядування влада не мала програми дій взагалі. Період, коли влада мала найвищий рейтинг, було бездарно «профукано».

На другу стоденку програма дій вже ніби як є. Але суспільної підтримки для її проведення у влади вже немає. Серпневі соцопитування показують: кількість прихильників Януковича і його команди з захмарних 40% зменшилася до скромних 27 – сьогодні Віктора Федоровича, по суті, підтримують лише ті виборці, які проголосували за нього у першому турі президентських виборів. Чи додасть владі симпатиків новий Податковий кодекс? А початок опалювального сезону? Чи введення в дію нового пенсійного законодавства? Питання риторичні. Чи не змусить це владу згорнути ті зародки реформаторських зусиль, які все ще бачать в її діях переконані оптимісти, і звернутися до політики дешевого загравання з частиною електорату? Побачимо…

Якою буде Україна ще за сто днів? Чи повернеться вона до кучмівської моделі управління державою, звівши нанівець роль парламенту у політичній системі і сконцентрувавши центр прийняття найважливіших для країни рішень в кабінеті Президента (чи глави його Адміністрації)? Чи «здасть» нова влада «Нафтогаз» «Газпрому», вчергове пояснивши, що робиться це виключно для того, аби допомогти «маленькому українцеві» пережити аномально холодну зиму? Чи буде ухвалено новий закон про мови, який змусить українську мову повторити долю білоруської, зате на якийсь час дасть східноукраїнському виборцеві Януковича відчути, що Лідер таки чує кожного? Чи зустрічатимуть Новий рік на свободі Олександр Турчинов і Богдан Данилишин?

Відповіді на ці питання залежать від того, наскільки ефективно Віктор Янукович реалізовуватиме єдину програмну установку, яка поки що помітна у його діяльності за мішурою програм з різноманітними пафосними назвами. Конкретніше – від того, наскільки вдало він будуватиме в Україні Росію.

Бо саме Росія – з усіма її нацпроектами, «благолепным» ставленням народу до батюшки-царя, контрольованою пресою, керівною і спрямовуючою партією влади та конструктивною і слухняною опозицією – це той ідеал держави для Януковича, та «Україна для людей», яку він наполегливо будував протягом останніх двохсот днів, і, судячи з усього, намагатиметься будувати й надалі. Але чи можна побудувати Росію в Україні – країні з так само нереформованою економікою, але без дешевої нафти, якою можна заткнути будь-яку бюджетну діру? В країні, де партія влади нагадує злагоджену команду лише на сторінках буклетів, надрукованих до її з’їздів? В країні, половина громадян якої досі не сприймають ані Януковича в якості повноцінного Президента України, ані Росії як того ідеалу, до якого треба прагнути?

Втім, наша влада, здається, такими формальностями не переймається, а зовнішні атрибути перетворень в Україні цікавлять її значно більше, ніж справжня сутність змін, які нібито відбуваються у нашій державі. Тож не дивуймося, якщо вже невдовзі річницю інавгурації Януковича ми відзначатимемо у країні, яка буде недолугою карикатурою на путінську Росію. Але довго жити у карикатурній державі не можна. Вибір, який рано чи пізно постане перед Україною, – це або втрата незалежності і перетворення її на частину справжньої великої, некарикатурної Росії, або ж руйнування замку на піску, який зараз старанно будує Янукович і його команда, і нормальний розвиток у якості нормальної європейської держави.

Цей вибір Україні потрібно було зробити дуже давно, і, можливо, історична місія Януковича якраз і полягає в тому, щоб привести нашу державу до моменту цього вибору. І перші двісті днів його перебування у владі свідчать – він хоче зробити це як найшвидше…

Святослав Хоменко