Епітафія національному лідерству українського політбомонду

«…Нам вождя недоставало.

Настоящих буйных мало,

Вот и нету вожаков…»

Володимир Висоцький

Гірше з найгіршого, або кого маємо?

Менi вже якось доводилося описувати бачення національного лідера в уяві пересічного українця. І тоді ж я був змушений констатувати: «Нація-лялечка ще тільки намагається перетворитися на метелика. Тому в даний момент вона має непрезентабельний вигляд, і потребує національного лідера, який на три голови вищий за неї та перебуває на тисячу кроків попереду. Тоді в нас усіх, разом узятих, з’являться деякі шанси«.

Одна проблема – хто його, такого гарного, обере. І друге – де ви серед діючої політичної еліти таке «харошеє» бачили? Дивишся та слухаєш нинішніх «лідерів нації» і чомусь не приходять на згадку Ганнібал, Атіла, Жанна д’Арк, Черчілль, Рузвельт, де Голь та навіть жоден з Бушів.

Натомість, згадуються або ж Хлєстаков, або ж троянський кінь.

Тим не менше, вже за півроку нам саме із цієї публіки доведеться обирати президента.

Але, давайте домовимося, президентська, прем’єрська, спікерська чи якась інша вища державна посада далеко не завжди може персоніфікуватися з поняттям лідера нації. Як і очільники опозиції лише в силу свого положення не можуть претендувати на національне лідерство. Тим паче, коли мова йде про нашу так звану опозицію та її провідників.

Втім, мені вже якось доводилося констатувати, що ні наша панівна політверства в цілому, ні окремі її політично-олігархічні клани, ні жоден із відомих політичних діячів неспроможні за означенням, в силу своєї совковості, здійснити те, що є сьогодні найнагальнішою проблемою для України – започаткувати глибокі системно-змінні суспільно-політичні та економічні перетворення.

Але, не дивлячись на очевидність цього факту, багато-хто із поважних політологів, продовжують просторікувати про можливість так званих радикальних реформ, у разі перемоги на президентських перегонах того чи іншого кандидата із середовища української постсовкової політеліти.

При цьому вірогідність такого кроку того чи іншого претендента обумовлюється такою купою необхідних сприятливих внутрішніх та зовнішніх чинників, що вона фактично зводиться до нуля.

А сам по собі пропонований процес такого реформування дуже нагадує процедуру обрізання хвоста цуцику, яка здійснюється не в результаті одномоментного хірургічного втручання, а як низка болючих операцій без анестезії вже дорослій собаці.

І до того ж , якось не враховується вірогідність того, що оскаженілий песик може пошматувати і самих горе-ескулапів.

В українських же реаліях для здійснення системно-змінної операції «обрізання совкового хвоста» потрібен не просто талановитий хірург-політик, а особистість здатна на вчинок. Тобто, якщо мову вести про вітчизняних владних достойників, то аби хтось із них побажав би серйозно не лише позмагатися за президентську посаду, а й примірити убрання батька нації, то він би мусив для початку не на словах, а на ділі хоча би дистанціюватися від постсовкового панівного середовища.

Ну, про Юща, Юлю або Янека мова взагалі в цьому контексті навряд чи може йти, бо вони свої шанси, якщо й мали, то вже втратили.

До речі, якось стало по-модньому вішати усіх собак на Ющенка за те, що він на хвилі суспільної підтримки не захотів чи не спромігся бодай започаткувати оті самі революційні зміни (найрадикальніші критики в цьому сенсі говорять про системні реформи, тобто знову ж таки про модернізацію українського совдепа), спрямовані на демонтаж совка.

І це дійсно так – ну, не зміг він, певно, побороти в собі совєтського бухгалтера.

Але з іншого боку, перефразовуючи одного російського барда, так і кортить запитати:

«И что вам Ющенко пенять, коль сами рожею не вышли?»

Бо чому відповідальність за це лише на ньому? Чому Янек у 2006-7 роках, чи Юля за період аж двох «воцарений» на прем'єрській посаді, маючи достатньо серйозну електоральну підтримку та надзвичайно вагомі владні важелі, так і не спромоглися, попри деякі декларації, розпочати системні революційні зміни? (Якщо хто-небудь наведе приклад такої конкретної спроби – з мене пляшка коньяку).

А тому, що – боюсь здатися набридливим – усі вони вкупі з іншим так званим політбомондом – совкові деграданти, здатні продукувати лише одні і ті ж самі за своєю суттю ідеї: як би його відтермінувати власне перебування при навіть не деградуючій, а вже агонізуючій владі.

І обрання ж будь-кого з цих персонажів президентом, стане результатом не стільки електорального волевиявлення, скільки підсумком домовленостей більшості вітчизняних олігархічних кланів, а значить – серйозним гальмом започаткування системних перетворень.

Ну, розмірковувати про шанси персонажів, на кшталт, Богословської, Тігіпко чи Тягнибока це суцільна маніловщина. Тим паче, що нині українське суспільство навряд чи потребує в якості лідера нації Жиріка в спідниці, ще одного невиразного банкіра чи особу, котра заблукала поміж популістсько-радикальними гаслами та тоталітарною ідеологією.

Але ж маємо Яценюка. Цього вітчизняного яппі, українського Обаму, надію нації, чи як там його ще встигли охрестити не в міру улесливі фанати…

Ще раз перегляньте народні прагнення в частині, щодо сфер якими мусить перейматися лідер нації. Особливо ось оце «Нема такої сфери у державному управлінні, бізнесі чи економіці..«, – але далі не за текстом, а по факту, – де б не встиг засвітитися цей управлінський та політичний стахановець-багатоверстатник. Зд