Колос на глиняних ногах

Генрі Кіссінджеру приписують передбачення, начебто зроблене ним у розпалі холодної війни: «Радянський Союз обов’язково розпадеться внаслідок боротьби в Кремлі. В той чи інший спосіб». Розпливчатість прогнозу компенсувалася його сміливістю: в ті часи ніхто не міг навіть уявити, як мало часу залишалось існувати державі СРСР. І хоча її розпад став наслідком складніших процесів, усе ж «боротьба в Кремлі» таки була поміж вагомих чинників.

Нинішня українська влада також зовні виглядає незламним монолітом. Однак кожна сила несе в собі зерна власної слабкості. Всередині владної вертикалі вже накопичилося достатньо напруження, щоби серйозно говорити про небезпеку розколу.

Лінії розламу

Найслабша ланка владної коаліції – це молодші партнери.

То комуністи починають фрондувати проти «зради перед МВФ». Щоправда, швидко заспокоюються після кількох кадрових подачок.

То Литвин повчає, як і коли проводити місцеві вибори. Щоправда, потім швидко виправляється й навіть висловлює підтримку президентським планам зміцнити президентську ж вертикаль. Байдуже, що це має відбутися за рахунок повноважень уряду й самого парламенту.

То Тігіпко виступає з критикою влади та її окремих рішень. Щоправда, після того швидко починає говорити, що ні в яку відставку не збирається, а генеральній лінії вірний і відданий.

Інша проблема – необхідність урізати соціальні витрати й латати бюджетні дірки коштом МВФ. Тут і комуністи протести висловлюють, і навіть керівництво профспілок – прописане в самій Партії регіонів! – фронду розпочинає.

Та навіть безпосередньо в оплоті влади – донецькій гру­­пі – не все безхмарно. «Бізнесмени» Ахметова можуть голосувати чи робити заяви врозріз із «бюрократами» Азарова. Динаміка звільнень і призначень відбиває порівняний вплив тієї чи іншої групи в поточний момент часу, а боротьба за вплив на привабливі підприємства вихлюпується навіть на сторінки ЗМІ.

Здається, розвитку будь-якого з цих сюжетів достатньо, аби теперішні союзники якщо не зчепилися б один із одним за прикладом помаранчевих, то принаймні почали свою гру, розхитуючи єдність лав. Проте, ок­рім цих особливостей, влада має чимало інших, які тримають її представників укупі.

Стяжки й підпірки

Конкуренція серед «донецьких» не тільки створює напруження, а є також однією з найпотужніших підпірок трону Януковича. Аби не розпочати війну «всіх проти всіх» (а досвід 1990-х показує ризики й непередбачуваність результату такого сценарію), різні групи потребують якого-не-якого, проте арбітра. Янукович, звісно, не Кучма, зате «свій». І поки що всіх «своїх» задовольняє – доки якась із груп не отримає над іншими переваги. Але то вже питання лідера – не дати такому статися.

Різним попутникам штибу комуністів і литвинівців (не кажучи вже про «тушок») також зрозуміло: «старші» жартувати не будуть і до тих, хто перейде межу, застосують увесь арсенал засобів впливу. Про цей арсенал дає уявлення біографія ключових діячів. Це той випадок, коли репутація працює краще, ніж навіть пряме насильство. Тим більше що репутацію підтверджують раптові обшуки, арешти й затримання.

Зрештою, «нинішніх» об’єд­нує риса, яка визначає їхній імунітет до речей, важливих іще рік тому. Їм глибоко байдужа думка виборців. На відміну від своїх ідеологічних суперників, подоланих на президентських виборах, від часу тієї перемоги вони воліють покладатися не на авторитет серед людей, а на результати виборів. Тому й не чуємо – на відміну від попередніх п’яти років – апеляцій до електорату.

Певний виняток складають ліві, що може додати їм кілька відсотків голосів маргінальних виборців, розчарованих у соціальній політиці уряду. Однак запровадження елементів мажоритарної системи й дедалі жорсткіший контроль за перебігом перегонів і їх результатами прирікає комуністів на вічно другорядні ролі: самотужки отримати достатньо голосів неможливо через специфіку електорату, а домалювати не дадуть старші партнери, яким і самим мало.

Тож коли цю владу залишити в спокої й сподіватися, що колос упаде сам, можна не дочекатися. Їм усім є що втрачати й є задля чого домовлятись.

Щоправда, керманичі не існують у вакуумі, й уплив зовнішнього середовища вельми недружній.

Вітер і вода

Влада, яка обіцяла громадянам професіоналізм, виявилася нездатною підтвердити свої слова справами. Замість обіцяних реформ – проекти подальшого визискування економіки податка­­ми та корупційними схемами. Замість детінізації – зростання зовнішніх боргів. Замість бо­роть­­­би з корупцією – підпорядкування судів виконавчій владі й розширення арсеналу засобів тиску на суспільство, ЗМІ та конкурентів.

Адже проведення реформ може поставити під загрозу пост­радянський спосіб збагачення, а до цього правителі не готові. Тому шукають легших відповідей – відтягуючи неминуче. Чимало країн уже йшли таким шляхом – і в Латинській Америці, і в Африці, і зовсім нещодавно на Балканах. Кінець один – хаос, масові протести, втрата влади. Проте до цього ще треба дожити.

Тиск економічної кризи й можливе падіння популярності створюють для можновладців незручне середовище. Але вихід із нього – далеко не обов’язково формування внутрішньої опозиції та руйнування монолітності. Досить імовірними є інші сценарії: нові відставки й призначання, покарання «винних», закручування гайок і придушення спроб протесту, урізання соціальних виплат і зростання зовнішньої заборгованості. Коли терпець у міжнародних фінансових інституцій увірветься, можна приватизувати (насамперед на користь Росії, яка не перейматиметься «дурницями» на кшталт прозорості конкурсу і справедливості умов) стратегічні підприємства. Після цього можна продати Росії кілька геополітичних жестів – когось визнати, підписати черговий договір про інтеграцію абощо.

Згубність такого шляху для нинішніх владоможців не очевидна. Адже кожна поступка дасть тимчасове послаблення – а більшого й не треба. Якщо справи зайдуть справді дуже далеко – у Світовому океані є багато територій із гарним кліматом (зокрема з банківсько-фінансовим).

Але до цієї кризи Україна може підійти надто ослабленою і залежною. Тож аби домогтися змін на краще, в країні має бути змінено порядок денний політики.

Чия справа?

Банальність твердження про те, що народ має тих правителів, на яких заслуговує, не скасовує його істинності. Воно може бути конкретизоване іншим: влада у визискуванні країни й нехтуванні громадянами заходить так далеко, як громадяни дозволяють. У 2004 році українське суспільство продемонструвало, що в терпіння є межі. Це стало повною несподіванкою для правителів, які ще напередодні тішилися високими «коефіцієнтами спокою», низькими «коефіцієнтами протесту» й роздумами своїх генералів про те, що «натовп на морозі простоїть не більше трьох діб». Зневага до людей зіграла з властями злий жарт. Нині опозиція – в усіх її втіленнях – знову має по-хоро­шому здивувати, аби їй повірили. Мірятися мітингами, заявами та протестами не має сенсу через їх доведено низьку ефективність.

Але опустити руки і скаржитися на непереборну силу – також негідна поведінка. Україна – далеко не перша, яка проходить «реставрацію після революції». Й чи зітре «реставрація» досягнення революції – залежить від революціонерів.

В Україні зростає кількість незадоволених. Чимало з них мають ресурси, щоб підтримати протест чи хоча б домогтися, аби поставити владу на місце – принаймні в конкретному випадку, а потім зробити цей приклад надбанням громадськості. Одна річ, що кожен на своєму місці мав би виступити на захист своїх прав, а також прав, порушених на його очах. Проте інша – допомогти в цьому, показати приклад, захистити мали б ті, хто претендує на довіру. Це важче, ніж виголошувати заяви, скликати мітинги (без належної попередньої організації) або «випускати газету». Проте це єдина можливість протистояти створенню навколо нас Радянської України – а точніше, специфічного уявлення про неї, яке залишилося у свідомості нинішніх можновладців.

Отже, можемо констатувати: ліній розламу в чинній владі достатньо, щоби не допустити її тотального панування. Однак сподіватися на те, що «впаде саме», не доводиться. Роботу з демократизації ніхто, крім суспільства й справжньої опозиції, не зробить. І до цієї роботи братися треба вже вчора.

Павленко Ростислав