На близьку смерть Мінських домовленостей

Що мене найбільше дивувало у цих «домовленостях» це те, що Росія погодилася на них. Мабуть, путінсько-лавровська тактика зовнішньополітичної боротьби передбачає лінійне поступове послаблення противника у будь який спосіб. Типу, зафіксували погіршення позиції опонента, відклали наступний удар на потім, дотискаємо… Однак з Україною це не спрацювало. Виконання угод в повному об’ємі означало б остаточне закриття проекту «Новоросія», а на «часткове» виконання Київ і Захід не повівся. А якби тоді Путін не сів за стіл переговорів все могло б для нього веселіше. Пауза ж змінила все.
199
Рік тому, після знищення сектору «Д», оточення під Іловайськом та майже оточення під Луганськом ми були за крок від національної катастрофи. Якби ще трохи БТГ росіян зайшло, якби перетнули адміністративний кордон Луганської та Донецької областей — невідомо де б тоді зупинили і чи зупинили росіян ЗСУ.

Втім Путін чи то злякався вже понесених втрат, чи нових санкцій, але «Мінськ-1» лише ілюзорно наблизив його до цілей задекларованих в рамках спецоперації «Руская вєсна». Україна натомість отримала головний свій ресурс цієї гібридної війни — час.

Час на завершення формування легітимної в очах світової спільноти влади. Час на стабілізацію фінансової системи. Час на ремонт військової техніки. Час на мобілізацію, на вишкіл, осмислення здобутого військового досвіду і зведення лінії оборони з трьохста ВОП-ів.

Так, за цей рік загинули сотні наших воїнів. Але, повірте, стільки могло загинути за кілька днів, якби Мінська-1 не було.

Головне, що за цей рік ми довели, що хочемо і можемо протистояти самостійно такій гібридній загрозі, як російсько-терористичні війська. Цей факт це сигнал Заходу, що можна далі вкладатися в проект «Україна» і витрачати на нього свій час та ресурси. Гроші, техніка, інструктори це маркер того, що Захід реально за нас і наш успіх чи провал нерозривні з репутацією ключових світових лідерів.

Тепер, коли «ми вже не ті, що раніше» нас влаштовує і провал Мінських угод. Вони нам більше не потрібні. В сенсі не потрібні вже як фактор стримування наступу російсько-терористичних військ. Для успішного прориву на одному напрямку їм треба сконцентрувати таку чисельну перевагу, яка вимагає ослаблення інших районів своєї оборони. Чи дадуть їм це зробити тепер, як під час Дебальцевого? Лінія фронту не та і розклад сил не той. Тому похід в атаку НЗФ ЛНР\ДНР може стати початком їхнього кінця.

Росіяни та їхні донбаські маріонетки зробили все, щоб світ думав, що провал Мінських домовленостей лежить саме на них. Тож ще трохи і нам вже не обов’язково буде ухвалювати зміни до Конституції з ОРДІЛО у прикінцевих положеннях, проводити якісь там вибори і оголошувати аміністію вбивцям українських солдат. Все.

Далі «заморозка» ситуації за «українським сценарієм». Лінія безпеки, військово-цивільні адміністрації на більшій частині Донбасу, нарощення присутності ЗСУ без звіту ОБСЄ, удари РСЗВ у відповідь і на випередження. І так до моменту «п’ять хвилин до краху Росії». Кілька років в глухій обороні. Час від часу звільнення якогось села для підняття бойового духу і підняття прапору.

Дурник Захарченко сам сказав, що Мінськ «ой, всьо». Ну то й Амінь.