Незалежність для «чайників»

А що, власне, сталося? Сонце прокидається й ховається строго за розкладом, метро працює, закохані на лавочках цілуються. Температурні коливання, кволі ворушіння валютного курсу, обсяги хабарів, масштаб злодійства, кількість ДТП, рівень смертності, темпи народжуваності — все в межах можливого.

Усе як завжди. А країна стає іншою. І не можна сказати, що змінюється вона дуже вже непомітно. І важко сказати, що змінюється вона дуже вже радикально. Вона просто позбувається ілюзій. Вивільнюється простір, який за законами природи повинен неминуче заповнюватися. Міфи, які відмирають, звільняють місце для ще не народжених ідей. Конають учорашні очікування, вгноюючи грунт для майбутніх вчинків. Моральні авторитети мають посунути галасливих тусовщиків. Паростки щирих переконань неминуче проб’ють кору скам’янілого конформізму.

Так має бути. І так буде. Коли? На все Воля Божа. Окрема подяка громадянину Януковичу за серйозне (і, судячи з усього, мимовільне) прискорення даного процесу. З 2004-го прибічники Віктора Федоровича наполегливо руйнували уявлення про свого вождя як про сліпого продовжувача кучмівських ідей. «Він вас здивує!», — старанно інтригували нас повірники керманича біло-синіх. Здивував.

Не так щоб сильно. Багато в чому він суворо дотримується кращих традицій вітчизняного президентства. Правовий нігілізм, заохочення лакейства, войовниче чванство, наплювацьке ставлення до обіцянок. «Потрібно йти шляхом скорочення роздутого апарату!». Потрібно? Пішли!Кабінет Азарова, не ухваливши жодного рішення, уже ввійшов в історію, побивши цілу низку рекордів. Дещо багатші держави ЄС не вважають за можливе дозволити собі уряди, чисельність яких перевищує два десятки осіб. У змученій кризою Україні — 29. Віце-прем’єрів на континенті, як правило, мають по два-три, причому зазвичай вони ще й керують міністерствами. Заступників глави уряду — сім, усе — «звільнені». Більше, ніж в Азарова, тільки в Путіна…

Боротьба за економію розгорнулася по всіх фронтах. Геннадій Васильєв став дев’ятим (!) заступником глави президентської адміністрації. І, як стверджують джерела на Банковій, не останнім. Витрати на утримання горезвісної ДУСі, за словами віце-спікера Миколи Томенка, збільшуються на 28%, або на 233,6 млн. гривень, на забезпечення діяльності президента — на 17% (на 34 млн. гривень).

Реформаторську спритність нової влади поки що помітили лише в американському посольстві. Володіючи правом законодавчої ініціативи, Віктор Федорович у підконтрольний йому парламент вніс, якщо не помиляюся, тільки один проект — щодо ратифікації харківських угод. Бюджет ухвалено не те що без обговорення — без ознайомлення. У рекордні строки, менше ніж за десять хвилин. Кортіло припустити, що це — досягнення на віки, але втримаюся. Віктор Федорович з товаришами демонструє, що для нього неможливого мало. Не приведи Господи — через рік рекорд упаде. Ущент розкритикувавши Тимошенко за ручне управління фінансами, регіонали закріпили за Кабінетом право самостійно коригувати
державний кошторис. Що їм Конституція, хто їм парламент?

Усе описане вражає, але не потрясає. Ми чогось подібного очікували. І не тільки від Віктора Федоровича. Чомусь здається, що Юлія Володимирівна в багатьох питаннях демонструвала б аналогічну спритність і таку саму незакомплексованість.

І все ж таки Янукович нас швидко переконав, що він не Тимошенко і не Кучма. «Всі вони однакові!» — ця теза, ставши аксіомою, раптом втратила актуальність. Те, що навіть для (не надто тонкого) Леоніда Даниловича було темою для роздумів, приводом для сумнівів, товаром для торгів, матеріалом для інтриг, для Януковича стало позбавленим сенсу, цінності та ваги. Без малого два десятки років у державі накопичувалися проблеми, що їх політики вважали за краще виносити за дужки. Новий керманич не ліквідував проблеми, він ліквідував дужки. Навіть не завдав собі клопоту спитати себе: а раптом саме ці дужки й зміцнювали дві половинки країни? Тієї самої країни, відповідальність за яку він нещодавно прийняв на себе.

Куди він поспішає? Чому не боїться? Цими запитаннями неабияк переймаються сьогодні всі, хто хоч якоюсь мірою цікавиться політикою. Хід думок даної людини навряд чи особливо цінний для дослідників людської природи. Проте за уїдливою іронією долі, логіка його вчинків і найближче майбутнє країни перебувають у прямій залежності.

Ну, справді, звідки така спритність? Ну, розтягнув би задоволення якщо не на роки, то бодай на місяці. Тримав би й росіян, і електорат у тонусі. Було б чим приваблювати Кремль і відволікати виборців. Роздутий апарат, ручний бюджет, «знижковий» газ, відсутність плану перетворень — це і багато що інше (очевидно і не дуже) підживлює сумніви з приводу спроможності нового режиму привести економіку до тями. І готовності її реформувати.

Невдоволення населення в цій ситуації видається майже неминучим. Ось тут би й «поторгувати» чутливими темами. Спочатку підкинули б ЧФ, потім — Голодомор, потім — російську мову. Але Янукович поспішає так, ніби надворі не 2010-й, а 2015-й.

Таку поведінку можна пояснити різними міркуваннями.

Янукович поспішає, тому що його план побудови режиму передбачає спринтерські темпи реалізації задуманого. Йому треба звести владну будівлю якомога швидше. Поки опозиція роз’єднана. Поки в стані тих, хто голосував за нього, ще царює ейфорія, а в таборі тих, хто голосував проти нього, панує розгубленість, а в лавах «неприєднанців» живе боязка надія на нього. Поки ще не до нього Заходу.

Янукович не боїться того, що буде потім. Йому сьогодні потрібні:

  • слухняні кадри для адміністрування;
  • ефективні інструменти для придушення;
  • прості важелі для управління;
  • доступні кошти для бюджету;
  • надійні джерела для збагачення.

А ще — гарантовані механізми для зовнішньополітичного прикриття. Отримавши шукане, він здобуде всі необхідні точки опори. Що в майбутньому дасть йому змогу, як він вважає, впоратися з будь-яким проявом будь-якого невдоволення.

Янукович не боїться здавати інтереси країни. Тому що не вважає здаванням те, що відбувається. І не вважає інтересами країни вс%D