Один у полі

Останні два роки Олег Тягнибок активно бореться за своє місце у вітчизняній політиці. Відсутність в Україні сильних правих партій і стагнація націонал-демо­кратичних сил спонукає Всеукраїнське об’єднання «Свобода» і його лідера діяти впевнено й агресивно.

tjagnibok2

Навесні 2009 року «Свобода» отримала понад 30% голосів на дочасних виборах до Тернопільської обласної ради, яку її представник Олексій Кайда й очолив. Після цього Олег Тягнибок оголосив про свій намір балотуватися на посаду президента України.

Праве діло

Упродовж останнього десятиліття – після загибелі в автокатастрофі В’ячеслава Чорновола – в Україні не раз робилися спроби створити щось нове на правому фланзі політичного спектра. Розколотий на три окремі партії Народний рух, ПРП, УРП «Собор», УНА-УНСО, а пізніше «Наша Україна», «Пора» і Українська народна партія – ось неповний перелік тих, хто претендував на лідерство поміж націонал-демократичних сил. Частину з них зруйнували внутрішньопартійні сварки, ще частина розчинилася у мегаблоках «Наша Україна – Народна самооборона» та БЮТ. Ставка у 2004 році на Віктора Ющенка також не принесла правим силам особливих дивідендів. Мрії про «Українську правицю» залишилися мріями, а «Наша Україна» так і не стала потужною політичною силою, яка подібно до Народного руху могла б повести за собою патріотично налаштованих виборців. Та сама «Пора» з Владиславом Каськівим теж не виправдала сподівань.

Тобто ніша, у якій нині перебуває ВО «Свобода», виявилася практично порожньою. Зазначимо, що Олег Тягнибок, на відміну від лідерів інших націонал-демократичних сил (Юрія Костенка, Бориса Тарасюка, Віктора Пинзеника чи Владислава Каськіва), ніколи не працював у виконавчій владі.

Політичні університети

Політикою Олег Тягнибок займається вже майже 20 років. Свого часу він був одним із засновників Студентського братства, брав участь у революції на граніті в 1990-му. Обирався депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Брав активну участь у розбудові Соціал-національної партії. Утім, широкому загалові він став відомий влітку 2004-го. 17 липня на мітингу біля могили командира Української повстанської армії Клима Савура на Івано-Франківщині Олег Тягнибок назвав євреїв і росіян жидами й москалями. Один із центральних телеканалів, вирвавши фразу з контексту, подав її в новинах як антисемітські та ксенофобські висловлювання. Оскільки на той час Тягнибок перебував у лавах депутатської фракції «Наша Україна», ситуацією миттєво скористалися опоненти Віктора Ющенка, які звинуватили тодішнього лідера опозиції у покритті та культивуванні антисемітизму. В результаті лідера «Свободи» виключили з «Нашої України», а Генеральна прокуратура порушила проти нього кримінальну справу. Щоправда, вже за півроку суд визнав порушення кримінальної справи проти Олега Тягнибока незаконним.

Після цього випадку лідер «Свободи» ще два роки був народним депутатом України. У 2006-му та 2007-му його політична сила програла вибори до ВР. Натомість свободівці отримали представництво на місцях, а Олег Тягнибок став депутатом Львівської обласної ради.

Саме події 2004 року виявилися визначальними у подальшій політичній кар’єрі Олега Тягнибока. Різкі висловлювання, чітке артикулювання національних інтересів та радикальні заяви щодо дій російської влади перетворили його на одного з лідерів правих сил. Можна до безтями сперечатися про те, ким насправді є Тягнибок: політичним спекулянтом, який грає на націонал-демократичних почуттях, чи справжнім патріотом. Або наскільки щиро він заявляє, що готовий померти так, як Роман Шухевич і Степан Бандера… Очевидно те, що він має своїх виборців. Звісно, їхніх голосів недостатньо, щоб обрати у 2010-му лідера ВО «Свобода» президентом України. Однак їх може вистачити для отримання місць у Верховній Раді України наступного скликання. Тим більше що лави прихильників «Свободи» і її лідера стрімко поповнюються. Зростання рейтингу Тягнибока і Ко, звісно, обмежене регіональними особливостями (на Сході та в Криму за «Свободу» голосують одиниці), однак популярність свободівців зростає за рахунок нарощування протестних настроїв. Досвід інших країн показав, що в умовах економічної чи політичної кризи зазвичай посилюється підтримка радикальних партій, зокрема праворадикального спрямування.

З-поміж програм нинішніх претендентів на посаду президента України програма Олега Тягнибока є, напевно, найрадикальнішою. Головними її пунктами є проведення люстрації у владі, відновлення ядерного статусу України, переведення стратегічних підприємств у державну власність, скасування автономного статусу Криму.

Лідер «Свободи» поки що не обтяжує себе поясненнями, як усього цього можна досягти. Він чудово розуміє, що виконувати програму в найближчі п’ять років йому не доведеться. Наразі він працює на свій імідж та розширення представництва ВО «Свобода» у регіонах.

Гроші на революцію

У вересні 2007 року, коли «Свобода» активно включилася у боротьбу на дочасних парламентських виборах, Юлія Тимошенко в інтерв’ю одній із газет назвала політичну силу Олега Тягнибока технічним проектом. Мовляв, за свободівцями стоять представники Партії регіонів. Після заяви лідера «Свободи» про намір подати позов до суду проти Юлії Тимошенко лідер БЮТ спростувала сказане. Понад те, публічно пообіцяла йому посаду у виконавчій владі, щоб він припинив нищівну критику «помаранчевих». Але, попри обіцянки Юлії Володимирівни, до влади Тягнибок тоді не потрапив.

Зате тема наповнення «Свободою» партійної скарбниці стала предметом постійних політичних пересудів. Її ймовірними фінансистами називали практично всіх українських олігархів. У березні 2009 року лідер українських комуністів Петро Симоненко заявив, що вибори ВО «Свобода» до Тернопільської обласної ради відбувалися за фінансової підтримки одного із засновників групи «Приват» Ігоря Коломойського. Олег Тягнибок це спростовує. За його словами, у «Свободи» немає одного головного спонсора: гроші збирає економічна рада об’єднання, а головні жертводавці – їхні прихильники та представники малого бізнесу.

Це не означає, що політична сила Олега Тягнибока неприваблива для представників українського бізнесу.

Україна – для всіх

Після краху Народного руху та розчарування у «Нашій Україні» патріотично налаштовані українці очікують появи потужної державницької сили, основою ідеології якої був би модерний український патріотизм. Але він не має бути ні «регіонального», ні суто етнічного походження. «Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає, – писав у 1917 році видатний український політичний діяч та історіософ В’ячеслав Липинський. – Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава, Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти». За 90 років ці тези не втратили актуальності – Україна має бути українською, проте вона має бути не лише для українців за походженням, а для всіх своїх громадян. Питання української мови та культури повинні й можуть об’єднати суспільство, якщо пояснити, що саме це є основою держави і відповідно має бути цінністю для всіх українців незалежно від етнічного походження. Дивно, що сьогодні цих простих і, здавалося б, давно зрозумілих речей не декларує жодна політична сила. Зокрема, й «Свобода», що претендує на роль українського мейнстриму, але насправді є поки що звичайною праворадикальною партією, тобто апелює до невеликого прошарку населення через зацикленість на певних домодерних гаслах. Сьогодні її ідеологічна платформа завузька, щоб залучати всіх українських патріотів. Націоналізм у найгіршому його розумінні, який свого часу Липинський визначив як «державоруйнуючий», відлякує від «Свободи» тих, хто мислить ширшими і модернішими поняттями. Саме така модерна патріотична політична сила потрібна зараз Україні.

Руденко Сергій