Перший на вилiт

Нинішня виборча кампанія Анатолія Гриценка запрограмована на поразку. Причому не його опонентами, а власною командою. Від написів на білбордах екс-міністра оборони «Перший непрохідний» та «Ворог їхньої держави» віє тугою і безнадією. Не рятують навіть камуфляж героя та його обіцянки навести лад у країні.

article_2451

Життя кольору хакі

Прав на колір хакі й статус «сильної руки» Анатолій Гриценко має куди більше, ніж той самий Арсеній Яценюк. За плечима Анатолія Степановича навчання у Суворовському та Вищому військовому авіаційному інженерному (КВВАІУ) училищах та служба у війську. Він закінчив ад’юнктуру і захистив кандидатську дисертацію, вісім років викладав у КВВАІУ, працював у Міністерстві оборони, навчався в Університеті Військово-повітряних сил США. Пізніше працював у Національному науково-дослідному центрі оборонних технологій і воєнної безпеки України Генерального штабу Збройних сил України.

Кардинально вплинуло на подальше життя Анатолія Гриценка знайомство з Олександром Разумковим. У 1997 році, коли той обійняв посаду заступника секретаря РНБО, Анатолій Степанович очолив там аналітичну службу, а після смерті Олександра Васильовича, у 1999-му, очолив заснований Разумковим Український центр економічних і політичних досліджень.
Пізніше Анатолій Степанович покинув свою першу сім’ю й одружився із заступницею головного редактора «Дзеркала тижня» Юлією Мостовою, яка має від Разумкова сина Гліба. У їхньому шлюбі народилася донька Анна.

У 2004 році Анатолія Гриценка запросили до штабу Віктора Ющенка, де він опікувався інформаційно-аналітичним напрямом. Після перемоги Ющенка Гриценко керував Міністерством оборони. На чолі військового відомства пережив трьох прем’єрів: Юлію Тимошенко, Юрія Єханурова та Віктора Януковича. Щоправда, міністерську посаду Анатолій Степанович міг втратити одразу після участі у таємній вечері на дачі в Юлії Тимошенко у ніч на 8 вересня 2005 року. Тоді, як каже Віктор Ющенко, Юлія Володимирівна за участю міністра оборони, голови СБУ, генерального прокурора та соратників обговорювала можливість проведення процедури імпічменту президента. Практично всі учасники тієї вечері з подачі глави держави втратили свої посади. За винятком Анатолія Гриценка. Черга до нього дійшла лише в грудні 2007-го, коли під час формування нового уряду Тимошенко Віктор Ющенко без зайвих пояснень запропонував призначити за своєю квотою міністром оборони Юрія Єханурова. Це дуже образило Гриценка. Відтоді він є опонентом Ющенка, Тимошенко і Єханурова.

Чужий серед своїх

За час керування Міністерством оборони Анатолієві Гриценку вдалося зменшити термін військової служби з 18 до 12 місяців і розпочати скорочення ЗС України.
Тоді ж полковник Гриценко публічно зривав погони з офіцерів-крадіїв, скаржився на великий спротив армійського начальства його спробам навести лад у війську і вступав у словесні перепалки з генеральним прокурором та керівником Контрольно-ревізійного управління, які заявляли про зловживання у Міністерстві оборони.
Міністр Гриценко запам’ятався ще й демонстративним розжалуванням колишнього керівника президентської канцелярії Віктора Медведчука з полковників у капітани.
Утім, більшість із декларованого Анатолієм Степановичем так і залишилося нереалізованим. Зокрема, до 2010 року він обіцяв перевести українську армію на контрактну основу, розпочати процес приватизації у військово-промисловому комплексі та максимально наблизити Україну до НАТО. Гриценко все списує на відсутність політичної волі вищого керівництва держави.

Марчук 2.0

Анатолій Гриценко сьогодні – це модернізований Євген Марчук зразка 1999 року. І такі аналогії виникають не лише тому, що нинішні дружини і Євгена Кириловича, і Анатолія Степановича – відомі українські журналістки, які щиро вірять у політичні «зірки» своїх чоловіків (дружина Марчука – головний редактор газети «День» Лариса Івшина).

Мова про інше: Гриценко, як і Марчук, орієнтований на суспільні очікування «сильної руки». Десять років тому ця теза була не менш популярною в Україні, аніж тепер. І тоді на Євгена Кириловича, за плечима якого були служба у КДБ та робота в уряді, виборці покладали великі сподівання. Тоді ходили неймовірні чутки про валізу компромату, якою володіє Марчук. У кришталевій чесності та порядності генерала СБУ виборців переконували колишні підопічні Євгена Кириловича по 5-му управлінню КДБ – дисиденти. Його називали третьою силою, здатною змінити життя на краще. Однак Марчукові так і не судилося стати українським де Голлем. Після того як у першому турі президентських виборів 1999 року за нього проголосували 8,13% виборців, він отримав від Леоніда Кучми посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони, а пізніше – міністра оборони. Після цього, зрозуміло, вже ні про яку «сильну руку» ніхто не згадував. Журналісти навіть жартували, мовляв, відтепер Марчука слід називати «силою, що заспокоїлася».

Риторика Гриценка сьогодні кардинально не відрізняється від гасел Євгена Марчука: сильний президент, боротьба з корупцією, дере гуляція економіки, розвиток громадянського суспільства, переформатування влади тощо. Звісно, Анатолій Степанович дещо програє Євгену Кириловичу і в досвіді, і в харизматичності, й у вмінні йти на компроміс. Але Гриценко вже встиг усіх попередити: після президентських виборів він не розглядатиме будь-яких кадрових пропозицій ані від Юлії Тимошенко, ані від Віктора Януковича. Ця заява нагадує «бородатий» анекдот про Невловимого Джо, якого так називають тому, що ніхто не намагається його спіймати.

Теорія сили

Президент має формувати й очолювати Кабінет Міністрів. Районні державні адміністрації ліквідовуються, на 30% скорочується чиновницький апарат, а влада у регіонах переходить до місцевого самоврядування. Ось так має виглядати система державного управління при президентові Гриценку. Ще він хоче скасувати недоторканність чиновників різних рангів, запровадити жорстку кримінальну відповідальність за хабарництво, реформувати податкову систему тощо.

У цих зовні привабливих і зрозумілих виборцеві ідеях є один суттєвий недолік: їхній автор не має інструментів для реалізації задуманого, власної політичної партії, власної парламентської фракції, підтримки регіональних еліт. А без них кардинальні зміни, які пропонує Анатолій Гриценко, неможливі. Всеукраїнська громадська організація «Громадянська ініціатива», яку рік тому заснував екс-міністр оборони, не є впливовою. Гроші на виборчу кампанію Анатолій Степанович збирав за допомогою власного сайта. Попри відсутність на ньому повного переліку жертводавців, Гриценко переконує, що саме в такий спосіб отримав 2,5 млн грн, потрібних для реєстрації кандидатом у президенти України. Як кажуть, хочете – вірте, не хочете – не вірте, але якщо грошовиті спонсори у Гриценка і є, інформація про них глибоко законспірована.

Очевидним є те, що на виборах-2010 аналітик Гриценко складає лише іспит на теорію сили. Лабораторні роботи у нього ще попереду.

Руденко Сергій