Покійниця як була, так і залишилася покійницею…

Ніщо так не зваблює і не збуджує як влада, бо то страшний наркотик, який одночасно розбещує і паплюжить… Тим паче наша українська влада, котра, за влучним висловом Володимира Черняка, «розбещує тих, хто її ґвалтує».

А ґвалтували її в останні років з двадцять всі кому не ліньки. І цією нездоровою забавкою хто лишень не переймався.

В чергу до тіла ставали всі: комуністи, ліберали, соціалісти, нацдеми, есдеки, солідаристи, реформатори і консерватори, Господи прости, християнські демократи і просто демократи, ідейні і безідейні, шовіністи і націоналісти, президенти, міністри, нардепи — «несть им числа» тим збоченим насильникам.

Правда дехто і досі  виправдовується, що, мовляв, через отой шарварок біля жаданого тіла їм дали лише свічечку потримати, а тому вони ні за що не відповідають, забуваючи, мабуть, що за груповуху всі відповідають однаково.

Якби там не було, але, в решті-решт, влада остаточно перетворившись на звичайну продажну дівку, опинилась в руках тих, до кого вона і мусила потрапити — відверто кримінального контингенту.

І тепер бандюковичі із суто сутенерською практичністю продають або ж здають її в оренду всім, хто платить за це задоволення. Причому розрахунок не обов'язково виміряється грошовим еквівалентом.

Дівка дається в користання і за вірну службу, і в якості компенсації за колись надані послуги, а то й просто як дружній презент. Принаймні перша хвиля владоможців, котрі цю нещасну користають сьогодні, саме про це і свідчить.

А тим часом ставлення народу до влади відповідне. Його можна порівняти з тим, як в селі відносяться до молодиці, котра будучи одного разу зґвалтованою потім пустилася берега.

Її поза очі (та бува і в очі) лише ганьблять, від неї відвертаються всі, навіть батьки і рідні, але по-тихому дехто ночами до неї все ж таки заскакує.

До речі про батьків. Мені вже якось доводилося писати звідки виплодилась нинішня так звана політеліта , але повторюсь.

Пригадуєте, як на початку 90-тих переважна більшість тодішньої національно-демократичної та й просто демократичної антикомуністичної опозиції на чолі з колишніми дисидентами почали переходити від жорсткого протистояння компартійній номенклатурі до так званої конструктивної опозиції чи навіть відвертої співпраці із недавніми ворогом.

А пояснювалось це дискурсом про нагальну необхідність безпосереднього демократичного впливу опозиції на постсовкову номенклатуру задля проведення так званих демреформ і перетворення України, за висловом одного поетополітика, «на європейський едем демократії».

Так от саме в результаті отакого еволюційного відвертого злягання з постсовковою владою тодішньої опозиції і виплодилася теперішня українська панівна верства.

А одним із перших, хто зрозумів безперспективність та неприродність такого еволюційного антикомуністично-совкового альянсу був, схоже, В'ячеслав Чорновіл. Але про нього трохи згодом… А поки пара наочних спогадів.

Якось наприкінці 89-го прогулюючись майданом Свободи (тоді ще площа Дзержинського) в компанії із одним відомим на той час харківським дисидентом, я почув від нього фразу: «Наша мета опосісти кабінети в цьому будиночку».

І він тицьнув пальцем в бік будівлі тодішнього обкому компартії.

Пройшло пару років і його мрія здійснилась — він особисто і ще декілька представників опозиції омріяні кабінети в місцевій цитаделі влади таки отримали. Правда далеко не всі.

Комуністи тоді поступили досить хитромудро: вони просто поділилися вже давно зґвалтованою ними владою із опонентами — і та розбещила та спаплюжила і їх.

Харків'яни і досі згадують часи віце-губернаторства цього екс-дисидента як паскудний анекдот. Він буквально реактивно перетворився із відомої і шанованої в місті людини на звичайного і не досить розумного чинушу номенклатурного штибу.

І такі трансформації були непоодинокі. Якось мені на очі потрапила вирізка із невідомої газети початку 90-тих.

В ній йшлося про те, що чи то напередодні павловської реформи, чи то опісля неї і напередодні референдуму про незалежність практично всі українські парламентарі, в тому числі і так звана «Народна Рада», за одним виключенням на ім'я Степан Хмара, отримали авто «Жигулі» по смішним як на той суперінфляційний період цінам.

З цього все починалось, а завершилось крадійкуватими любими друзями, педофілічною апазіцією та безпринципними тушками. Або ж парафразуючи відомий вислів Джона Актона, можна заключити: зґвалтована влада розбещує остаточно.

Нажаль очільники першої хвилі української антисистемної опозиції зрозуміли це занадто пізно. Та й то, більшість із тих хто це усвідомив нічого змінювати не хотіли. І лише поодинокі особистості, визнаючи помилку, не лише говорили про неї, але й намагались хоч якось виправити ситуацію.

Втім, тут таки на них знаходились зловісні КАМАЗи.

«У парламенті казна що діється — почали «гуляти» великі гроші. Бізнесові кола зрозуміли, що через парламент можна створити вигідні умови для підприємництва. І чим більше буде у фракціях своїх — тим краще. Для них не має значення — комуніст чи соціаліст, чи рухівець — головне, щоб був їхній, при брудних грошах… Не треба було йти у владу — ось основна помилка. Не говорити президентові: ми будемо вас підтримувати, а ви призначте наших людей. Каюся, і моя провина є. Хотів, щоб партія все ж таки була представлена у владі. Хоч окремими острівцями. І що в результаті отримали?» — казав В'ячеслав Чорновіл.

Я це до чого все. Зараз в середовищі контрсистемно налаштованого вітчизняного політикуму точиться запекла суперечка про шляхи досягнення радикальних змін нині існуючої системи влади.

Таких вірогідних шляхів поки окреслено трійко: через входження у владу; через зовнішній тиск на неї, аби змусити самих владоможців призначити курс радикальної терапії своїй підопічній; через руйнацію старої системи ззовні і будівництво нової без участі вже згадуваних владних ґвалтівників.

Два останніх шляхи давайте розглянемо якось іншим разом, а поки про перший.

А втім, що про нього так вже й розповсюджуватися — бо на цьому шляху лежать ті ж самі граблі, про котрі незадовго до своєї загибелі казав В'ячеслав Максимович.

І тут треба вести мову не про сам отой сільськогосподарський реманент, а про тих так званих «вхожденців», котрі про нього торочать.

А розпатякують вони приблизно наступне: виробимо ідеологію, створимо партію, увійдемо у владу, будемо законотворити, будемо реформувати співпрацюючи зі здоровими силами нинішніх владоможців.

Вам це нічого не нагадує? Мені так надзвичайно — це та ж сама пурга для лоха, котрою нас вантажать от вже років із двадцять із одним і тим же результатом на виході і одним потаєним бажанням її продуцентів — потрапити в обійми хтивої дівки.

Втім, я не виключаю, що серед них є і щирі в своїх намірах, щось таки змінити у владі на цьому шляху. Але їм би я хотів нагадати, що і раніше такі ідеалісти були. І де вони зараз?

Скурвлені цією владою у владі ж. За п'ять після майданових років я знаю лише один приклад, коли такий ідеаліст не дав себе спаплюжити — це Славко Вакарчук. Чи не замало на всю помаранчеву команду, котра теж обіцяла багато-чого нарехформувати. Питання риторичне…

А ще деякі мудрагелі із числа вхожденців полюбляють розпатякувати: тре вчити, готувати до державницьких звитяг молодь і допомогти їй увійти у владу. Мовляв, молода кров оздоровить організм.

Один із представників отієї самої молодої крові (22 роки, колишня «Пора», успішний менеджер і бізнесмен) на це відповів приблизно наступним чином: «Молода кров потрапивши в хворий організм дуже швидко сама інфікується.

Тут така терапія не допоможе. Спочатку потрібне радикальне хірургічне втручання, а вже потім свіжа кров для оздоровлення і зміцнення організму. Та й то я вагаюсь — чи допоможе вже та хірургія?».

Втім, мудрування з приводу входження у владу і подальшої її реформації, інколи мені нагадують відомий анекдот про бордель, меблі і персонал.

Багато-хто ніяк не може зрозуміти, що проблема тут і не в меблях, і не в персоналі, котрі треба викинути і розігнати, а в самому владному борделі, який треба просто розвалити, а на його місці вибудувати більш пристойний заклад.

А з тими, хто не розуміє цього, може трапиться як з героєм ще одного анекдоту часів моєї геологічної молодості:

«Геолог покохав шльондру. Довго її перевиховував, наставляв на путь істинний, а потім одружився. А незабаром після весілля подався в тайгові поля.

Перед від'їздом же попрохав друга приглянути за дружиною наказавши тому: у випадку, якщо виникнуть якісь підозри щодо дотримання нею подружньої вірності надіслати телеграму із текстом: «Дружина захворіла», а у випадку явних і систематичних зрад: «Дружина померла!».

Через якийсь час геолог отримує телеграму із першим текстом і йому стає зле. Зле настільки, що він із серцевим нападом потрапляє в лікарню. Аж тут надходить телеграма із другим текстом.

Лікарі в розпачі, тільки відходили небораку, а тут таке горе. Покажи йому телеграму — і він загнеться. Тому аби потягти час від телеграфували запит: «Повідомте подробиці смерті«.

Друг в повному здивуванні, які можуть бути подробиці, коли клієнтури до дамочки так і шастає. Але почухав ріпу і надіслав відповідь: «Труп як був, так і залишився трупом, але доступ до тіла продовжується«.

А поки, в нашій конкретній сьогоднішній ситуації, може втішити лише мудрість великих: «Влада, над котрою безкарно глумляться, близька до загибелі«.

Напевне, Оноре де Бальзак, цей знавець впливу розбещеної влади на людські душі знав, що казав.

Валерій Семиволос

zp8497586rq