Почути кожного

Вчора я знову намагався купити квитки на потяг до Тернополя. Їх знову не було. Ані на п’ятницю, ані на четвер. В принципі, їх немає вже більш як пів року. Відколи Україну почали пристосовувати «для людей» новий Президент, нові міністри і нові владні сраколизи. Як це не дивно, але за старої «нікудишньої» помаранчевої влади, яку так невтомно поливають нинішні напівбоги, квитки з певними потугами все-таки можна було дістати. А нині їх просто немає.

Ця проблема мені особливо близька, бо стикаюся з нею щонайменше раз в місяць, а то й частіше. Спочатку списував все на великий потік бажаючих побачити ще не знищені приготуванням до Олімпіади 2022 року Карпати, потім напливом туристів на все можливі свята і відпустки, але врешті решт зрозумів, що ні перше, ні друге немає жодного значення.

Все насправді глобальніше. Риба гниє з голови, а тому маленькі дрібнички є всього лиш наслідком великого розкладу та гниття. Коли там на горі сидять люди, яким абсолютно начхати на свої обов’язки і єдина мета їх життя — це особиста нажива, то що можна вимагати від маленьких мурашок, які копошаться в пошуках куска хліба і дешевої гречки. Їм би хоч кришок назбирати, які випадуть з ремигаючої морди вищестоящого. А що морди постійно змінюються, і кожна з них вимагає повного пансіону, то мурашкам навіть кришок не залишається.

Мабуть, я би так і не писав про такі дрібниці, як квитки, якби не прочитав нині в Інтернеті одного дуже трепетного повідомлення. Виявляється наша стражденна країна має нині не лише проблеми з газом, гречкою, цукром і придурками на всіх рівнях. До того всього додалася ще одна глобальна біда. Наші чиновники почали рости в ширину. Їм так добре живеться, що їхні сраки вже не влазять в їх транспортні засоби, і вони потребують чогось більш просторого. Ніколи не думав, що ожиріння стане для нас бичем Божим. Але схоже на те, що це тільки початок. Так глава Адміністрації Президента Сергій Льовочкін повідомив, що в новому президентському літаку, за який вбухали не менш як 86 мільйонів доларів, «місця взагалі немає», а тому АП планує закупити ще шість «Анів»: два — для перельотів перших осіб, і чотири магістральні.

А до того ж ще була купівля каділака за мільйон для керівництва МВС і джипа RX 350 Luxury за ціною 652 тис для «Донецької залізниці». І це тільки те, що випливло. А скільки цінних покупок залишилось недосяжними для вуха обивателя?

Як не крути після таких витрат грошей в бюджеті може й справді не вистачити. Але ці трати, погодьтеся, необхідні. Адже свято мусить тривати. Воно ніколи не повинно закінчуватись. Особливо для людей, які його «заслужили» своєю «чесною», невтомною працею на політичній ниві. Людей, які завдяки своїм «надприроднім» талантам і здібностям вискочили з гімна в князі. Людей, під чиїми ногами нині корчиться ціла країна, і це сповняє їх душі вічним благолєпієм.

І свято продовжується. Воно в цій країні ніколи не закінчуються. В Києві, наприклад, концерти на Майдані Незалежності відбуваються щонеділі. Концерти вартістю в сотні тисяч не змовкають. І це тоді, коли в країні на ніщо немає грошей. Коли відсотків 70 громадян ледве зводять кінці з кінцями. Дуже дивно, чи не так? Таке враження, що каста недоторканих абсолютно втрачає нюх. Причому втрачає так стрімко, що не помічає — карнавал ще триває, але довкола вже в самому розпалі бушує чума.

Втім повернемось до квитків на потяг. Намагаючись якось все-таки потрапити до дому на вихідні, я вирішив спробувати щастя — зайцем. Себто домовитись з провідником і провести чарівну ніч десь на третій полиці чи стоячи в тамбурі. Скільки би це мені коштувало — це вже інша справа. Але явно дорожче, як в касі вокзалу. Для початку вирішив домовлятися з провідниками в плацкартних вагонах. Як це не дивно, але мої пошуки плацкартного увінчались успіхом не скоро. Для цього довелось пройти чи не весь поїзд, укомплектований переважно купейними і СВ. Виявляється плацкартні у нас в дефіциті. Їх чіпляють лише по кілька на потяг, і то, лише для галочки. Якщо не зважати на те, що кількість пасажирів від таких маніпуляцій суттєво зменшується, то логіка, в принципі, правильна. Купейний квиток дорожчий отже прибутки будуть більшими. Пасажирів менше отже і менше витрат на обслуговування. А те, що хтось кудись не доїде — це його особисте горе. Аби зістригти гроші, все решта — дурниці. Стосовно ж відсутності квитків в касах — відмазка стандартна. Перекупники скупають квитки і ми нічого не можемо зробити, і грошей на нові вагони та потяги у нас нема, бо працюємо собі в збиток.

На тому можна би було поставити крапку, бо проблему вирішити, мабуть, не реально. Ті, хто її міг би вирішити, давно пересів якщо не на джипи, то на літаки, а тим, кому вона пече — не по зубах. Втім невирішена проблема нікуди не зникає. Вона лише як снігова лавина обростає і рано чи пізно завалить всіх. Можливо, це не патріотично, але я би дуже не радив туристам нині їхати в Україну ні нині, ні завтра, ні особливо, на розпіарене Євро-2012. Жодного задоволення від перебування тут вони не отримають. Бо запевнення чиновників, що все буде в шоколаді, не слід сприймати серйозно — це їх робота, реальність же зовсім інакша.

Кілька днів тому моя знайома розповіла гарну історію про свого друга німця, який якогось біса вирішив відвідати Крим. Те, що він був шокований від кримських реалій — це пів біди, але те, що йому влаштували наші даїшники, варте особливої розповіді. Отож, взявши на прокат машину, німець поїхав кататися по півострову. Все ніби пройшло більш менш, і лише по дорозі на вокзал в Сімферополь його раптом зупинили наші чесні та не підкупні міліціянти. Спочатку йому пояснили, що він порушив правила. Коли він не погодився, йому повідомили, що він мабуть п’яний. Німець погодився дихнути в трубку, але вона не показала ані граму алкоголю. Міліціянти були явно невдоволені і повідомили, що трубка не справна. Викликали по рації колег з іншою трубкою, і, коли німець дихнув знову – виявилось, що він п’яний в дризк. Зважаючи на те, що чоловік взагалі не п’є, його такий результат дуже здивував. Даїшники ликували. Операція вдалася. Німець запевняв, що це якась помилка і тоді йому запропонували поїхати в лікарню. До потяга залишалося менше години і втрачати СВ квитки, бо інших не було, туристові дуже не хотілося. Міліціянти, зрозумівши, що процес затягується і впертість німецького друга може зашкодити виконанню їх професійних обов’язків, запропонували вирішити проблему мирно. Міліціонер витягнув прайс штрафів і помахав німцеві перед очима. Той, побачивши кругленькі суми, впав в депресію, але ні їхати в лікарню, ні платити хабар не бажав. Міліціянти, бачачи непоступливість клієнта, взяли ініціативу в свої руки і повідомили, що його свобода буде коштувати 100 євро. На всі запевнення, що грошей нема, бо все потратили, вони лише усміхалися. Торг тривав досить довго, і врешті ціну знизили до 50 євро. Німець досягнув купюру і подав міліціонерові, але той не взяв в руки грошей, а попросив покласти їх в бардачок. Конфлікт був вичерпаний і німець з коліжанкою поїхав. Тільки от чи приїде він знову в цю країну після такого прощання, я не знаю. Я б не приїхав і ще й інших застеріг…

Ще не бувши Президентом, Віктор Янукович з сотень бігбордів по всій країні заявляв: «Почую кожного». Ставши президентом, він мабуть призабув свою обіцянку, бо останнім часом якось не дуже чує волання народу. Мабуть не до того. Стільки справ. Втім, я все-таки ризикну до нього достукатись. Можливо трапиться чудо і йому на очі втрапить цей скромний текст.

Отож. Вікторе Федоровичу, моя проблема в порівнянні з тими, які ви вирішуєте, мабуть дрібна і не суттєва. Але з таких дрібних і несуттєвих проблем, нажаль, складаються реалії цілого народу, яким ви волею долі мусите зараз правити. Мені чомусь здається, що якби ви раптом захотіли їх вирішити, то вам би це вдалося. Адже і повноважень, і можливостей у вас вистарчає. Посприяйте, будь ласка, щоб ваші підопічні перестали пинати самі знаєте що і почали нарешті хоч щось робити з того, що ви так щиро обіцяли. Людям не треба переписувати історію і передруковувати підручники, вони достатньо розумні і самі розберуться у всіх катавасіях минулого. Їм не треба вирішувати мовне питання, вони самі в цьому дадуть раду і без ваших законів. Людей не треба садити з політичних міркувань, бо нічим добрим це не закінчиться.

Ви обіцяли стабільність та реформи, то дайте їх, будь ласка. Чого вам коштує запросити до себе міністра транспорту або начальника «Укрзалізниці» і запитати в них, чому я вже пів року не можу нормально купити квитка на поїзд? Навіть за тиждень до потрібної дати. І навіть на будній, не святковий день. І не тільки я, до речі. Якщо є попит і багато людей хочуть їхати, можливо є сенс замість купувати джипи для начальства придбати кілька потягів і заробити на цьому гроші для державної казни? Якщо ці високо достойні начальники цього не розуміють, то ви би могли це їм якось доступно пояснити. Навіть, якщо доведеться вдатися до непопулярних аргументів… ви ж розумієте про що я… Повірте такі ініціативи підвладний вам народ зустріне з розумінням і вдячністю. Особливо, якщо ви при цьому відмовити свого підлеглого Сергія Льовочкіна купувати нові літаки для ДУСІ, а порадити направити зекономлені гроші на якісь більш важливі проекти. Наприклад, на ті ж вагони.

Втім, справа не лише в квитках і вагонах. Бардак, якщо ви не помітили, скрізь. Починаючи з відсутності смітників на вулицях в околиці вашої резиденції, і, закінчуючи непомірною кількістю міліціонерів в тій самій околиці, які невідомо що там охороняють. Навіщо їх по кілька на кожних сто метрів зрозуміти важко. Ми з кимось в стані війни чи в Києві діє комендантська година? А в той самий час у нашому дворі хлопці ширяються просто на лавочках, і жодному дядькові з пагонами до цього нема справи… логіка де?

Або скажіть на милість, якого дідька тримати надміру активного міністра Діму Табачника в тісному кабінеті Міносвіти, якщо від цього йому в голову лізуть відверто дурні ідеї? Ви ж бачите, що людина деградує. Чи не краще направити його в наш ЖЕК, аби він на практиці показав тамтешнім ледарям, як треба працювати. В нас зігнив стояк з гарячою водою. Здається дрібниця не варта дірки від бублика. Але, виявляється, вона здатна перерости в справжню проблему. Відремонтувати кусок труби працівники жеку не можуть вже два тижні. А ви ж розумієте, на носі зима, в квартирах маленькі діти. Виявляється немає достатньо зварювальників.

На моє питання, що робити, голос з жеківського телефону відповідає — не знаю. Потім, подумавши, додає: якби у вас була б серйозніша аварія, то ми б її швидко полагодили, а так чекайте. Виявляється для того, щоб поремонтувати стояк, який обслуговує 20 квартир, треба вивести з ладу ще кілька стояків, а то й цілий будинок, і тільки тоді ЖЕК зреагує на проблему, бо буде вартою уваги. А будь зварювальником Дмитро Табачник, я певен, він би ночей не спав, поки б не заварив той стояк і не підняв цим ваш дуже вихудалий за останній час рейтинг. Звісно, без вашої підказки він не піде цього робити, але коли б ви гримнули по столі…

Те саме стосується і інших високоповажних людей з вашої професійної команди. Що вони всі роблять? Катаються на тачках, створюють пробки на дорогах, протирають дорогі штани і беруть відкати за надані послуги? Чи може я наговорюю на таких хороших людей? Але ж за більш ніж пів року в цій країні нічорта не змінилось, лише стало гірше. Навіть коли б чиновники працювали хоч годину в день, то вже би був відчутний результат, а так тільки гірше, гірше і гірше.

Я не сподіваюсь бути почутим і не сподіваюсь, що ті дрібниці, про які я написав, в найближчі роки будуть вирішені. Вам не до мене, Віктору Федоровичу, і не до ще 40 мільйонів таких як я, яким не пощастило мати вас Президентом. Хай буде й так. Якось вигребемо, тільки наступного разу, перш ніж обіцяти «почути кожного», добре подумайте. Як не як поняття зобов’язують. Пацан сказав, пацан зробив. Так це у вас звучить? А якщо сказав і не зробив, а тільки ще кілька сотень тисяч раз сказав, то тоді він хто?

Вам краще знати…

Ромко Малко