Про новітню українську демократуру

Тим, хто з-поміж нас претендує на роль безсторонніх теоретиків та аналітиків, вельми пощастило: на їхніх очах в Україні встановлюється новий політичний лад.

Зберігаючи певні, головним чином зовнішні, ознаки демократії, цей лад насправді нею не є. Ба більше: він навряд чи надається до зворотної трансформації у бодай недосконалу, але все ж представницьку демократію постсовєтського зразка.

Ну, а про рух до Європи і говорити не випадає. Та про це – якось іншим разом, тим більше, що такий лад у завершеному та досконалому його вигляді вже кілька років тому описали американець Хуан Лінц та білорус Андрій Санников.

На щастя, в Україні процеси творення «нового чудового світу» ще не досягли своєї досконалості, тому спершу – кілька спостережень, а потім уже, наприкінці – невеликий теоретичний фрагмент.

Почнімо з психологічного моменту, точніше, соціально-психологічного.

На Інтернет-форумах у ці тижні жваво обговорюється проблема типологічної схожості режимів, очолюваних Леонідом Кучмою з відповідною командою і Віктором Януковичем — теж, ясна річ, із командою. Мовляв, і для Кучми, і для Януковича держава – це таке собі велике підприємство, яким слід керувати жорсткою рукою і з якого треба мати зиск для себе і для своєї команди.

Певний резон у таких міркуваннях є. Але ж треба враховувати різницю між підприємствами: один із найбільших у світі заводів з випуску ракетної техніки – й автобаза.

Високотехнологічне підприємство із складною системою управління, із тисячами фахівців екстра-класу – і вантажівки розробки середини ХХ століття плюс шоферський пролетаріат. Продукція, випуск якої був одним із підґрунть радянського патріотизму, – і перехідний червоний прапор у змаганні на рівні Донецької області…

Ба, навіть досвід секретаря парткому «Південмашу» – це не тільки мінуси, а і плюси: слід тримати марку, слід у спілкуванні з норовливими інтелектуалами використовувати не лише батіг, а і пряник, слід дбати не лише про технологію, а і про ідеологію.

А що на автобазі? Засиджений мухами «червоний куточок» плюс галаслива Ганька, готова говорити на будь-яку тему, котру постійно випускають на трибуну під час партійних зборів, поки шофери кемарять у куточку, прийнявши законні сто грамів.

Який очільник – така і команда. Журналісти підрахували, що третина урядовців – з Донецької області, де провідні галузі виробництва базуються на технологіях ледь не столітньої давнини. Дніпропетровська ж команда бодай частково мала справу з іншими технологіями, іншими кадрами й іншими масштабами діяльності, хоча й у совєтську добу.

А відтак Леонід Кучма добре розумів значення певних політичних жестів – і робив їх, вводячи Україну до Ради Європи, беручи курс на вступ до НАТО, імплементуючи європейські правові норми у вітчизняне законодавство, — все це непослідовно, криво, з відступами, але ж певний рух уперед був, правда, одночасно із добре організованим грабунком усієї країни та творенням олігархічного ладу.

Ретельно підібрані «експерти» ще 1993 року переконали Леоніда Даниловича, тоді прем’єра, взяти курс на реалізацію сценарію економічних трансформацій, головними діючими персонами якого мали стати «акули» – хижаки великого бізнесу, які, мовляв, швидко пошматують неефективну радянську економіку, — і тоді почнеться економічне диво…

Постійні читачі добре знають, що автор цих рядків ніколи не перебував у лавах апологетів Кучми і кучмізму, але треба віддати належне Леоніду Даниловичу: він мав певні уявлення про управління складними об’єктами і навіть курс на побудову «розвиненого олігархізму» взяв на основі «науки».

Ну, а яка у нової команди наукова, чи хоча б квазінаукова основа її політики – хтось може підказати? І які методи психологічно, на рівні підсвідомості близькі тим, хто наразі взяв владу в Україні?

Крім екскурсу в минуле, ми можемо вирахувати ці методи на підставі аналізу поточної політичної практики останніх місяців. Принаймні, це н