«Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять…»

«…І в огні її, окрадену, розбудять. Ох, не однаково мені.» Здається, тільки так можна розпочати нотатки з нинішнього Дня Незалежності. Цією Шевченковою цитатою – хоча б тому, що вона здається не цитатою, а особистою думкою. І, напевне, далеко не лише мені. Йду у людській ріці. В столиці, від Михайлівського собору – Володимирською, до пам’ятника Тарасові Шевченку. Те, краплиною чого відчуваю себе сьогодні, називаю рікою не задля поетичності. Тому, що ходу, кількість учасників якої телеоператори не на екран, а по-дружньому, професійно оцінюють у понад 20 тисяч осіб – важко назвати колоною. Колона – це вибудуване, це коли людина знає, куди саме вона має стати, і як крокувати. А сюди прийшли без партійної чи платної рознарядки, родинами, компаніями. Так і йдуть, жартуючи з тими, хто є ніби зовсім стороннім, принагідно шкодуючи, що в сусідки по ході якась аварія із святковим взуттям, в чоловіка руки зайняті – на них всілося дитя у вишиванці, нумо, на тротуар, зараз відремонтуємо… Тут, на Володимирській, рік тому саме у ювілейний День Незалежності таку ж людську ріку гранично брутально зупинили ланцюги шоломів у бронежилетах. Що змінилося за рік?

Але спочатку – не про свято, а про уперту річ – факти. Останніми днями буквально зіштовхнулися дві цифри репрезентативних соціологічних досліджень. Перша – з опитування, проведеного групою «Рейтинг». За його результатами доведено: патріотами України вважають себе 82% громадян. Не вважають – 10 відсотків. І те, можна припустити, що люди не зовсім вірно зрозуміли поняття «патріотизм», яке аж ніяк не передбачає щоденних показових українських співів, або заковтування вареників на швидкість, віддаючи категоричну перевагу вареникам над усіма іншими світовими смаколиками. Поміркуймо, шановні читачі-співрозмовники над першою цифрою, про другу згадаємо пізніше.

Патріотизм – це природний зв’язок власного життя із природною для себе країною. А відтак, ставлення до неї як до рідної оселі, яку необхідно прибирати, хочеться прикрасити; у разі потреби її доводиться ремонтувати, або й захищати від небезпеки. З іншого боку, оселя має бути достатньо міцною й затишною для проживання, народження дітей. Якщо цю умову не буде виконано, не буде бодай перспективи зробити оселю придатною для гідного життя, людина намагається податися світ за очі. Для небагатьох, тих, хто боровся за те, аби зробити оселю кращою для усіх, але не переміг, це стає еміграцією політичною. Вони можуть назвати себе патріотами у вигнанні. Для ширшої верстви – так званою економічною еміграцією, гіркими мандрами у пошуках можливості прийнятного життя, хай на чужині. У таких випадках (або стані моральної готовності до залишення своєї країни), людина, відповідаючи на запитання, подібне тому, яке поставив «Рейтинг», навряд чи віднесе себе до патріотів країни, де уже не живеться, або дуже не хочеться жити.

Нинішнє згадуване опитування проводилося в Україні. Значить, до неї, країни-оселі, оцим понад 80 відсоткам «не однаково» в усіх відношеннях.

Це висока цифра. Більше того, у неї цікава динаміка. Два роки тому кількість громадян, які віднесли себе до патріотів, дорівнювала 77%.

То що, доходимо до певного абсурду? Або даємо шанс режимові на пропаганду за себе, коханих, бо саме «під їхньою зорею» в Україні зріс патріотизм, а відтак – «пАкращення» дійсно зашкалює, й нарід, процвітаючи, любить країну на чолі із наявною владою, саме через дії влади?

Думається, справа аж ніяк не в тім, бо інші свіжі соціологічні дослідження твердять про стрімке падіння авторитету режиму до граничної межі, несприйняття дій нинішньої влади, недовіру до Януковича зокрема, й янучарів в цілому. Перший чинник, який зумовлює наявність великої кількість громадян, які позиціонують себе патріотами, якщо можна так висловитися, суто технічний. Роль відіграє понад двадцятирічне існування сучасної української держави (підкреслюю – сучасної. Бо неможливо викреслити з історії наявність колиски українства – Київської Русі; прогресивність конституції Пилипа Орлика; своєрідний, проте відчутний демократизм ієрархічної побудови гетьманства часів козаччини; визвольні змагання усіх періодів довгої вітчизняної історії). З «українською» Україною, незалежною державою, для свідомості пересічного громадянина пов’язані усі плюси, що їх отримали люди, які волею не те, що назрілого, а перезрілого часу вирвалися із совкових нісенітниць. Де були принизливі, багатогодинні черги за «мокрою» ковбасою, назву сорту якої ніхто не питає, головне, що «викинули», і найважливіше питання «сколько дають в одні рукі». Де патрулі виловлюють на вулицях хлопців і дівчат, у яких, вибачте, виявився страшенний підривний елемент на сідницях – до лейбли джинсів, без найменшої агітаційної мети, введено зображення прапора якихось «капіталістичних ворогів». А ще раніше, проте ми несемо на собі це генетично – когось з родини «забрали». Як це, куди? Тихо, не розпитуй, всіх «забирали»…

Тим більш, що достатньо дорослими стали люди, які не знають життя України колоніальної, і своє буденне буття, яке гірше чи ліпше, але пропонує доступ до світової інформації; такий-сякий, проте, «соціальний ліфт»; можливість впливу на конфігурацію влади під час виборів – вважають, саме так, реальною буденністю, звично пов’язуючи це з назвою країни, прапором тощо.

Так ось, нема чого радіти. За нинішнього режиму Україна, якщо можна так висловитися, живе не на відсотки, а на капітал подібного патріотизму. Тобто, з дня у день зменшує кількість тих, хто пов’язує можливість розвитку власної справи чи громадянської свободи саме із своєю Вітчизною. Безпрецедентні злочини яничарів у всіх сферах – це галопуюча белорусізація, тобто, «розкраїнення» країни.

Отже, нинішня на подив висока цифра людей, які сказали — «я патріот», це до певної міри інерція років незалежності, коли країна не у найкращому темпі, проте рухалася до цивілізації, як і годиться посттоталітарній державі. Процес не просто припинився, але пішов у зворотній бік – за яничарів. І, здається, другий чинник високої цифри – це патріотизм протесту.

Саме час подивитися на другу соціологічну цифру, анонсовану у нинішніх нотатках «свята на марші». За даними опитування соціологічної служби Центру Разумкова спільно із Фондом «Демократичні ініціативи» — 72 відсотки громадян України відповіли, що не відчувають себе господарями своєї країни. Якщо спробувати цифру, так би мовити, на смак – здається, що людина, яку звично, «по совковому» не зачіпає таке становище, скоріш обрала б відповідь «не знаю», «не впевнена». Тобто, погодилася б з тим, що «мурашка» й не може відчувати свій вплив на формат життя держави, її буття й подальший шлях. Категоричне «не відчуваю себе господарем» — свідчить про незадоволеність таким становищем. І про бажання становище змінити.

Вони зібралися у День Незалежності в столиці, та інших містах й містечках – пересічні громадяни, незадоволені нинішнім положенням. Достоту, не знаю, чому в нас, українців, гранична незадоволеність не викликає тупої агресії, яка призводить виключно до вранішнього важкого похмілля: мовляв, погуляли, розбили вітрини дорогих магазинів, пошарпали «ментів» (зрештою — наших синів, братів), знайшли якихось «інородців», аби начистити їм пику – й по усьому. Час лікувати голову розсолом й навколішки просити пробачення в «начальства»… Тут – усе не так. У людській ріці в столиці 24 серпня 2012-го – родини з дітьми різного віку, україномовні та російськомовні, молодь у вишиванках, розперезано вдягнутих на джинсові шорти, військові ветерани поважних звань у парадних мундирах.

В принципі, як рік тому. Але тоді фантастично дебільне розпорядження режиму оточило цих людей «залізними» кордонами беркутівців. Чому не наважилися зараз? Важко сказати достеменно, режим, загнаний у кут, є непередбачуваним й таким же небезпечним. Можна, звичайно, припустити: за цей час київський режим опинився на межі вигнання із спілкування з цивілізованим світом, дохазяйнувався до обвалу економіки країни, коли ніхто не допоможе. І тому хоче про людське око виглядати пристойно, хоча б у день головного державного свята, не розхльобувати огидний скандал, коли якийсь чин МВС пояснює, що мирній ході в обличчя якщо й бризкали, то це, можливо, в когось із очеплення виявився дезодорант, запханий під бронежилет за особистими потребами…

Але здається, що на сатрапський скандал не пішли не лише тому, що бажають надати майбутнім виборам обрисів легітимності. А й тому, що за останній рік іншими стали ми. Цього разу пройшли б через кордони. (Знову ж таки, український феномен, здається, без висаджування шкла вітрин центру столиці. Досвід є. Кому подобається, кого тіпає, але Майдан-2004.) І, що найстрашніше для режиму, кордони у бронежилетах складаються з людей, яких не з Марса завезли. Багато хто із заброньованих – на цей раз пропустив би мирну ходу співгромадян, бо як не як, а належить до умовних 82%. Що позиціонували себе як патріоти.

Політики? Що ж, політики, які беруть слово на мітингу, на мій погляд, також змінилися за рік. І це позитивна зміна. Лідери об’єднаної опозиції та «Свободи» перейшли межу, до якої можна було б підозрювати співпрацю з режимом. Вони, у принципі, такі-сякі, але дороги назад їм немає. Ми,будьмо відверті, теж такі-сякі. Але ж зібралися тут сьогодні.

Спеціально не нотую прізвища, хто саме сказав біля пам’ятника Шевченкові, але… «28 жовтня – день звільнення України від окупантів» і «28 жовтня – може закінчитися трагедією для України». І те, і те – правда. Причому, звичайно, до дати не прив’язана, тому, що в яничарського режиму виграти вибори шляхом розрахунку на оприлюднення реальних результатів голосування, неможливо. Але ми, понад 80 відсотків громадян, здатні зробити перший крок, а потім подальші, аби обстояти результати нашого «референдуму» ПРОТИ яничарів?

Тут, у людській ріці, здається, що так. Якщо не нотую політиків – нотую уривки випадково почутих розмов. «Привіт, вітаю зі святом!» — «Та особливо нема з чим вітати зараз. Сподіваюся, наступного року, без банди, буде». Оглядаюся. Зустрілися дві пари, під сорок років, що аж ніяк не нагадують ні партійних працівників, ні кандидатів в депутати. «Слушай, я сегодня читал в Интернете с утра, что Янукович поднимал флаг у администрации, и был троекратный залп военных…» — «Так что, с первого раза не попали?». Ризиковано жартують аж ніяк не терористи, молоді інтелігентні хлопці, один накинув державний прапор на плечі, двоє інших – взагалі без принагідної символіки.

Це сміх, а в Мережі, тільки повернулася додому, прочитала про сльози. Досить іронічно, мовляв, почувши на відкритті мітингу переданий з-за грат аудіовиступ Юлії Тимошенко – «плакалі нєкоториє бабушкі». Я стояла на мітингу, й бачила, як сльози втерла дівчина, котра навряд чи є чиєюсь «бабушкой».

На жаль, чи на щастя – плакати не вмію. Запис ввімкнули, і я подивувалася, наскільки приглушеним, нефорсованим може бути голос політика, який завжди вмів підіймати аудиторію. Подумалося – політик будь-якого рівня, це, вибачте, також людина з плоті, крові, м’язів, нервів. Понад рік за гратами, саме у якості політв’язня, що визнане світом. Під моральним тиском, який не припиняється ні на хвилину, бо працюють відеокамери, а завтра-післязавтра – допити, нові дикі звинувачення, загроза елементарна – життю. Й спроба шабашу навколо імені, ніби його носій уже є мертвим: мовляв, хтось ділить місце Тимошенко на чолі опозиції, чи Тимошенко загрожує довічне ув’язнення, якщо не просто вульгарність, яка брудними руками залазить у «нижню білизну» особистого.

Слава? Ви погоджуєтеся на певну славу за таку ціну? Так чи інакше, слухайте: «На чиєму ви боці, на своєму, чи мафії? Зробіть свій вибір. Одного тільки не робіть – не залишайте молоду 21-річну Україну наодинці з окупантами». Можете щось заперечити по суті?..

В людини, яка знаходиться на волі, в цьому плані – в комфортних умовах, можуть бути свої щоденні проблеми. Відчуваю, що гранично низький тиск не дозволяє стати на стрімкий,здається, безкінечний, ескалатор метра. Проте, їхати треба. Вирішую – крок за паном із маленьким нашим прапорцем, який також прямує з мітингу у «спальний» район. Роблю крок. Може, й смішно, але дивлюся виключно на прапорець.

«Сегодня» не знало, як хоч чимось забризкати нинішній столичний мітинг. Оперативно дали інформацію, де нічого особливого, але заголовок ось який: «Оппозиционеры с призывом «спасай Украину» разошлись по домам». Цікаво, вони сподівалися, що після виношеного всіма заклику ми заберемося у космос? Головне й найстрашніше для режиму, що ми розійшлися по звичайних оселях, і нікуди звідси не подінемося. І навіть – не «опозиціонери», тобто, прихильники певної політичної сили, коли є громадяни – прихильники іншої. В нас інша ситуація, яка не передбачає подібної цивілізованої гри між певними партіями.

Є ми – переважна більшість, яка не сприймає режим. І режим, що намагається комусь замилити очі голосуванням «за себе», і зберегти одноосібну владу для подальшого пограбування, плюндрування України.

Нам, більшості – «не однаково». Це головне підґрунтя. Цілком можливо, що 24 серпня наступного року стане святом у нормальному розумінні цього слова.

Вікторія АНДРЄЄВА