Трон, що хитається

М’яч повернувся до того, хто його розігрував. Претензії нового Майдану адресовано не кишеньковій парламентській більшості, й не ляльководам, і не технічним виконавцям монаршої волі, й навіть не цапу-відбувайлу в кріслі прем’єра, а йому, персональному втіленню «сильної влади», Вікторові Федоровичу Януковичу. Саме він в очах демонстрантів-підприємціві цілої країни відповідає за закручування гайок і тепер має або накласти вето на закон про податковий кодекс, або безкомпромісно його схвалити й готуватися до нових заворушень.

Вочевидь, президент таки поверне документ до Верховної Ради й дасть указівку зробити косметичні (або не косметичні, а суттєві) правки, проте в обох випадках це не дозволить йому врятувати обличчя. Сильна влада – це фішка Януковича, його idée fixe. В особистій системі координат гаранта рядові українці (а рядові – це всі) знають своє місце й слухняно вишикуються в омріяну вертикаль. Для цього підлеглу масу слід не переконати, не мобілізувати, не заохотити, а нагнути. Метою є не лише результат, а й сам процес. Усе б добре, якби не українці.

Нинішній Майдан, напевне, не останній, хай там як він закінчиться. Бо не за горами ухвалення Трудового та Житлового кодексів, які мали б остаточно вказати своє місце решті громадян, точніше, підданих. Уже зрозуміло, що піддані не виявлять ентузіазму, а влаштують табірний бунт. Практики придушення табірних бунтів Янукович не має, теорії також. Будь-які заходи – миротворчі або, боронь Боже, силові – ставатимуть черговим свідченням його безпорадності та нелегітимності. Найбільш прикро, що Віктор Федорович особисто навряд чи усвідомить, чому все йде не так, і з чим він має справу. Адже робить усе правильно, діє за тією самою логікою, яка досі приносила лише успіхи! Ну що ж, розгляньмо логіку.

Природа бере своє

Плоті від плоті тоталітарної системи в її пізньомаразматичному варіанті Віктор Федорович не визнає й щиро не розуміє жодних схем людської взаємодії. Водночас як висуванець і яскравий представник специфічно­­го посткомуністичного бізнес-середо­­вища президент не може сприймати людей інакше, ніж ресурс, – наслідок специфічного локального досвіду життя в його регіоні, де штучна безжальна індустріалізація поламала всі нормальні соціальні механізми, замінивши їх мобілізаційною дисципліною та ерзац-спільнотами на кшталт «рідного заводу», «рідної шахти», «рідної бригади» (це не пародія, а досі реально діючі міфологеми) або, навпаки, «рідної слобідки» з її напівкримінальною етикою (мо­­же, не напів-, це вже як кому пощастить). У тих умовах, може, й не вдається керувати людьми інакше, ніж примушувати, шикувати, нагинати.

Проте в тім-то й річ, що Донбас – це, звісно, Україна, але Україна – не Донбас. Вона, по-перше, незрівнянно більша, по-друге, взагалі інакша: складніша, різноманітніша, з не до кінця похованими сталими уявленнями про порядок речей. Щоби довго не пояснювати, даруйте на слові, Європа. Так, замучена, понівечена, добряче піддана селекції, багато разів зґвалтована, але Європа. Тобто регіонали мають справу із системою принципово іншого рівня складності, ніж було досі.

Якщо говорити відверто, щó для них влада в Україні, як не специфічний, супермасштабний бізнес-проект? Його надмета – прибутки, навіть надприбутки, але не більше. Населення, як уже було сказано, – ресурс, який, по суті, нічим не відрізняється від інших, таких як земля, виробничі потужності, транспортна інфраструктура, сировина тощо. Що робити з Україною як такою, – з її традиціями, історією, культурою, соціальним складом та потенціалом розвитку, – вони не уявляють і, схоже, не замислюються. В ідеалі треба було б її перетворити на якусь «нову історичну спільноту» на кшталт радянського народу, але для цього потрібні зовсім інші засоби: КПСС, КДБ, армія, міліція, закриті кордони, пропаганда – все це в нинішніх умовах є недосяжною фантастикою. Реальний хіба що полегшений варіант: конгломерат олігархів і регіональних баронів, побудований за принципом кругової поруки із залученням, власне, кримінальних угруповань, який керується з єдиного центру й залишає населенню ілюзію особистої свободи в межах чітко окресленого коридору можливостей (відповідно за цих умов надмірна кількість відносно незалежних підприємців є зай­вою). Реальна Україна таку пропозицію, як виявляється, відкидає. Нагнути її не так просто, як здавалося. Чому? Адже зовсім поруч вийшло, ще й як.

Російська модель

Московські ЗМІ, що коментують останні київські події, пишуть прямо: Янукович наслідує саме російську модель знищення дрібних власників як класу. Й водночас підкреслюють, що протестні акції такого масштабу в сучасній Росії неможливі. Спробуймо обійтися без звинувачень та образ. Російська вертикаль влади ґрунтується передусім на безперервній традиції разом зі специфічною ідентичністю, що зазнала змін і трансформацій упродовж останніх двох десятиліть, проте збереглася як реальний фактор стабільності нинішнього соціуму.

Нині ця ідентичність включає в себе суперечливі й, на перший погляд, несумісні складові: звеличення Сталіна та царського дому Романових, героїзація Червоної та Білої армій, романтизація правоохоронних органів («Мєнти») та криміналітету («Бригада»), проте така складносполучена міфологія виявила свою дієвість і маніфестує чималий потенціал експансії. В її основі лежать спадковість і над­особистісний вимір: «жила бы страна родная, и нету других забот». Фетишизація держави не просто передбачає, а саме вимагає сильної влади, на яку перекладається індивідуальна відповідальність за важливі рішення й покладаються надії щодо поліпшення життя.

Як наслідок – поодинокі прояви громадянської свідомості не знаходять підтримки в масах, і це дає змогу тримати під конт­ролем обмеженої групи людей колосальний, хай навіть і морально застарілий, економічний потенціал країни. До цього слід додати нафтогазову ренту, що допомагає підгодовувати найвразливіші верстви населення, решта ж успішно вбудовується в систему колективного дерибану, й це до якогось часу всіх нібито влаштовує.

Не забуваймо й про суб’єктивний фактор: хай там як, а російська влада постійно рекрутує здібних інтелектуалів, які забезпечують їй не лише відносно ефективний менеджмент у межах окреслених завдань, а й ідеологічне прикриття. Ретельно реконструйована «свідомість обложеної фортеці» майже автоматично провокує глибоку недовіру до демократичних запозичень та справжніх інновацій, підігріває латентні експансіоністські настрої й водночас дозволяє керівництву держави мати стабільну довіру більшості населення.

Для наслідування такої моделі Україні бракує як ментальних засад та ідеологічного, в широкому сенсі слова, обґрунтування авторитаризму, так і вуглеводневої голки. Без мавпування таких нібито привабливих зразків політика регіоналів виявляє свою приреченість навіть швидше, ніж можна було очікувати.

У пошуках опори

Отже, ґрунт під кріслом Януковича відчутно хитається. За браком авторитету всередині країни він змушений шукати точку опори за її межами. Де? Вибір не такий і великий. Захід, як уже не раз зазначалося, Україну здав. Обіцянка-цяцянка безвізового режиму ніяк не компенсує відсутності реальних кроків назустріч євроінтеграційним зусиллям, навіть якби вони в нинішньої Української держави були. Водночас Росія у відповідь на подальші, скажімо відверто, не надто щедрі поступки демонструє дедалі здоровіший апетит. Це вже безпосередньо загрожує інтересам частини провладної команди, в такий спосіб позбавляючи лідера підтримки ще й усередині своєї нібито монолітної групи симпатиків.

Виявляється, вибір у нашого президента залишився невеликий. Або він в істеричних пошуках порятунку має цілковито погодитися для своєї держави на статус сателіта, додаткової провінційної губернії великої імперії, з виконанням усіх вимог включно з мовно-культурним домінуванням та здачею останніх ласих шматків економіки, або… повернутися обличчям до власного народу. В такий маневр, враховуючи особливості характеру й життєвий досвід нашого героя, повірити важко, проте, як кажуть, біда навчить. Зумів же в сусідній Білорусі «останній диктатор» Європи здійснити вражаючий розворот, демонстративно апелюючи до національної гідності. Тільки Україна, найімовірніше все, не задовольниться ритуальними танцями, тепер вона вимагатиме конкретного порядку денного й справжніх змін.

У будь-якому разі точку розпачу та депресії в суспільстві, схоже, пройдено. На черзі низка виявів громадянської непокори, які не вдасться ігнорувати. Вік­тор Федорович Янукович приречений наздоганяти ситуацію. Так, саме він, персонально. Нічого не вдієш: особиста влада передбачає особисту відповідальність.

Ворс Самійло

jfdghjhthit45