Україна — не тільки не Росія. Це — не Польща

Заява глави МВФ Крістін Лагард про те, що вона знаходиться під враженням від того, чого досягла українська економіка за останні кілька місяців, контрастує з думкою більшості громадян країни, упевнених, що ситуація розвивається в неправильному напрямку.
206
Але Крістін Лагард керує організацією, яка не займається компліментами. МВФ розпоряджається грошима, а не словами. І коли реальних результатів немає і тенденції до поліпшення ситуації теж немає, МВФ грошей не дає — якою б дестабілізацією це не загрожувало тій чи іншій країні. Хто не вірить — може відвідати сьогодні місто Кишинів. Молдавська дестабілізація — не в останню чергу результат повороту від курсу реформування країни. Адже був час, коли Республіка Молдова значно випереджала Україну в реформуванні та європейській інтеграції.

Різночитання в оцінках Лагард і настроях українців — зрозуміло, тих, хто висловлюється щиро, а не тих, хто використовує непросту ситуацію в країні у власних інтересах або інтересах своїх олігархічних або кремлівських покровителів — в тому, що директор-розпорядник МВФ керується цифрами, фактами і тенденціями, а громадяни України — ілюзіями і нічим не обгрунтованими уявленнями про реальні можливості своєї держави і потенціал суспільства. Це не дуже страшно, небезпека тільки в тому, що це дитяче інфантильне уявлення про Україну, властиве цілком дорослим людям, при перемозі подібного погляду може призвести до краху самої державності. Але альтернатива корисливості еліти і ідіотизму суспільства в нашій країні є завжди. Це, як не дивно прозвучить — розсудливість народу. Так-так, народу, того самого, який не претендує ані на кабінети, ані на мільярди, ані на гранти, ані на лайки у фейсбуці. Але у важкий момент саме він — і тільки він — підставляє Україні плече, як би важко йому не було. Інша справа, що тим представникам цього народу, хто пробивається нагору, має бути соромно використовувати цей потенціал і робити людей заручниками своєї жадібності і демагогії до нескінченності. Але сором — це не про нас.

Саме з цієї самої причини, а зовсім не з економічних і політичних, тут ніколи не буде Польщі. Ще раз повторюю, щоб не було жодних ілюзій і вигуків: тут ніколи не буде Польщі. Це — інше суспільство. Дайте спокій Бальцеровичу. Наше завдання — це не домогтися повторення польського досвіду. Наше завдання — домогтися неповторення грузинського, після якого багаторічний президент і лідер реформ ховається від власного правосуддя в нашій країні, а його ймовірний наступник відсиджує тюремний термін замість того, щоб сидіти в президентському кріслі. Ось наше завдання № 1 — не Польщею стати, а Грузією не стати. І нам ще пощастило, що колишній грузинський президент працює у нас і може у фарбах описати, чому в нього не вийшло.

Нашим видатним досягненням — якщо враховувати справжній стан суспільства — буде повторення досвіду сусідньої Румунії. Але давайте тільки поставимося до цього досвіду реалістично. Румунія — член Європейського Союзу, член НАТО. Але рівень життя у ній важко порівняти з рівнем життя в багатьох інших країнах ЄС. Румунські громадяни досі намагаються працювати за кордоном, а не вдома. Корупція? Прем’єр-міністру Румунії Віктору Понті пред’явлені звинувачення в корупції, а він навіть у відставку відмовився йти. Мера Бухареста Соріна Опреску затримали на вихідних за звинуваченням в отриманні хабарів. Запевняю, він теж нікуди не піде. Тому що корупція в Румунії, як і в Україні — частина соціального договору. Як, втім, і в Греції, яка давно вже в ЄС. Як і в Болгарії, яка теж в ЄС. Мине років 15 і українського прем’єра — хто б ним не був у цей момент, навіть янгол, який зараз навчається в університеті — теж звинуватять у корупції. Навіть не сумнівайтеся!

Так що ж робити? Не боротися? Ще як боротися. Змінювати закони, створювати дієві антикорупційні механізми і що найголовніше — робити країну залежною від контролю європейських інституцій. Це, звичайно, не вилікує, але зменшить небезпеку. І дозволить створити досить великий сегмент суспільства та економіки, який буде незалежний від корупційного сегмента і політиків-популістів. І далі ми будемо жити у вічній боротьбі цих двох сегментів — українського та європейського. Румунія живе саме так. І ЄС може допомогти розвитку європейського сегмента. Але підмінити собою саму державу він все ж не може.

Єдине гасло, яке варто взяти на озброєння українцям: досить істерик! Ваші істерики не прискорять реформи. Вони не змінять еліту. Вони не нададуть інший характер суспільству. Попереду — десятиліття важких змін. І потрібно реалістично розуміти, чого ми можемо досягти. Мої естонські друзі, які консультували грузинську владу в роки реформ доводили мені, що в Тбілісі скоро буде Таллінн. Але в Тбілісі ніколи не буде Таллінна — однак може дивним чином колись виникнути Анкара, тому-то Саакашвілі і поводився, як Ердоган, а не як Леннарт Мері. А в Києві ніколи не буде Берліна чи Варшави. Навіть у Львові ніколи не буде Варшави чи Кракова — хоча б тому, що більшість людей, які сьогодні живуть у Львові, вчора відчайдушно не хотіли, щоб там був Краків.

А Бухарест у нас навіть дуже вийде через років 10-15. Якщо ми, звичайно, власними руками не спиляємо сук, на якому сидимо. Але Україна — це не сук. Україна — це дерево. І важливо це дерево ростити, а не кричати на його гілках благим матом.