Феномен Януковича

Ще в далекому 2004 році, влітку, «Дзеркало тижня» опублікувало статтю Юлії Мостової «Туманність Януковича». З того часу, здається, він усім нам став близьким і рідним. Одним як лідер, іншим як «заклятий друг».

Але парадокс полягає в тому, що насправді з тих пір нічого так і не змінилося — більше про Януковича, як про людину, ми знати так і не стали.

Хтозна, може це й не настільки важливо. Адже в цивілізованих країнах політику творить не тільки єдина особа лідера, а й уся його команда. Тому там більше опікуються тими цінностями, які вони сповідують, ніж особистими якостями персони.

Тож і говорять там здебільшого не про одяг, обід, чи відпочинок лідера, звісно ж не за бюджетні кошти, — а про те, яких принципів він дотримується, що, як і коли буде робити в тій чи іншій конкретній ситуації, або що вже встиг зробити.

На даному етапі політичного життя України Партія регіонів своє завдання виконала. Визначивши цілком конкретну ціль — повернутися у владу — і створивши стратегію її досягнення, вона забезпечила собі перемогу.

Саме під цю мету й було реформовано партію після поразки 2004-2005 років. З цієї точки зору курс, обраний тоді, виявився цілковито правильним. Нагадаю: відмова від створення блоку партій, подальша розбудова вже існуючої партії, індивідуальне членство в ній окремих політиків, а не їхніх партій «по списку».

В усіх регіонах країни були створені представництва ПР, які дисципліновано виконували рішення свого центрального офісу. Наявні внутрішні конфлікти не виносяться на загальний осуд, а розв'язуються всередині самої партії.

Таким чином, навіть за часів перебування в опозиції, вдалося вберегти партію від розпаду чи поділу на частини — явище, фактично взагалі раніш небачене в українській політиці.

До того ж Віктору Януковичу на чолі партії не все доводилося робити одноосібно — є команда, здатна приймати рішення й замість нього.

Правда, за таких умов його власне лідерство починає виглядати вже дещо спірним. І якщо про нього, як про людину, ми так і не стали знати більше, то саме це й викликає тепер основне занепокоєння.

Незрозуміло, що саме Янукович ще вирішує одноосібно як лідер, чи зможе впоратися з покладеними на нього завданнями. Або — чи не стане лише прикриттям для інших сил. А може й уже став.

Тим більше, що на президентському шляху його очікують кілька яскраво виражених небезпек. Вони полягають навіть не стільки в реаліях української економіки чи сучасного українського життя — як у ньому самому, так і в партії, яку він привів до влади.

Партії, яка разом зі своїми виборцями, здається, назавжди застрягла в 2004-му році. Партії, яка дуже часто буває неспроможною породити інші, нові й більш значущі цінності — взамін вічної боротьби з кимсь проти когось…

Ілюзія перемоги

Мені, як представнику тієї частини України, яка стояла на Майдані, позиція ПР і їхніх виборців і дотепер часто виглядає дещо дивною й незрозумілою.

Бо якщо ми тоді боролися за нове й краще життя для усіх нас, то вони сприйняли це як вияв ворожнечі, спрямованої особисто проти них.

І якщо така позиція політиків-регіоналів є більш-менш зрозумілою, то як це стосується їхніх виборців?

Невже вони не мали б думати насамперед про себе? Невже їх не цікавила можливість отримати в дарунок нову й вільну, багату державу, в якій би з повагою ставилися до своїх громадян?

В силу особистих причин мені за ці роки довелося регулярно відвідувати схід країни. Ці «візити» навели на певні роздуми.

Перш за все вразило одне — настрій жителів цієї частини України на боротьбу, уперте перебільшування можливих небезпек для себе від приходу до влади помаранчевих. Пам'ятаю заголовки газет влітку 2005-го року — «Оранжевая банда уничтожает русский язык!».

Звідки це — в основному зрозуміло. Ностальгія за колишньою могутньою державою, яка нікого в світі не боялася, прагнення знайти собі тепер нового ворога, що надавав би смисл теперішньому існуванню.

Так завжди буває — група людей, що об'єднується заради боротьби з кимсь іншим, рано чи пізно починає шукати ворога всередині себе. Досвід СРСР, особливо часів сталінізму, чи Німеччини часів Гітлера переконливо це продемонстрував.

Тепер це сталося й з Україною.

З розпадом комуністичної системи було втрачено противника у вигляді «світового імперіалізму». І та її частина, яка найбільше ностальгувала за своїм колишнім минулим, рано чи пізно мала прийти до пошуку ворогів усередині своєї країни.

Аж тут раптом — нова перемога! Вона в один момент знищила й цього ворога — націоналісти вже не при владі, валити невдачі тепер нема на кого… Хоча, чесно кажучи, націоналісти ніколи й не були у владі, але нехай…

Тому рано чи пізно і в самій ПР, і серед її прихильників ми побачимо той самий процес — спроби пошуку нових ворогів. Тепер уже всередині своєї команди. Саме це у свій час зруйнувало команду помаранчевих. А тому…

Назад, у майбутнє … упс… таки в минуле

Наслідки від такої «втрати ворога» можуть стати особливо небезпечними через те, що єдиної команди у Віктора Федоровича фактично так і немає. Їх усіх, і справді, згуртовувала спільна ненависть — чи то до Ющенка, чи то до Тимошенко, чи то до української України.

На парламентських виборах-2006, говорячи про себе як про «команду професіоналів», на якийсь момент вони й дійсно створили про себе таке враження.

Проте вже через півроку в складі їхнього уряду ми замість молодої команди професіоналів побачили не «нову», не «команду» і не «професіоналів».

Тоді це виглядало хоч трохи логічно — треба було «залікувати рани», отримані від попередньої поразки.

Але теперішні призначення, особливо 62-річного доктора геологічних наук Миколи Азарова на посаду прем'єра, уже точно ні професіоналізмом, ні новим обличчям не назвеш.

Особливо якщо врахувати те, що за ці роки нікого нового в ПР ми й справді так і не побачили. А команда, яка не має системи оновлення кадрів, рано чи пізно приречена на розкол і загибель.

Або її лідеру доведеться робити так, як свого часу Кучма: щоб уберегти команду, постійно зіштовхувати між собою інтереси різних кланів і угруповань.

Сумнівно, чи зможе Віктор Федорович зрівнятися в цьому із самим Леонідом Даниловичем. Адже останній, попри всі свої недоліки, пройшов хорошу партійну школу, яка навчила його саме цьому, і який усе ж програв…

Параліч розвитку

Проте й це ще не все.

Гірше те, що зациклившись на «ідеї ворога», команда нашого нового президента тепер абсолютно неспроможна породити бодай-які нові й більш досконалі ідеї розвитку. Ані для власного використання, ані для своїх прихильників.

Так, якийсь час вона проіснує завдяки ілюзорному відновленню прав нібито «ображеної» частини України.

А далі?

На питаннях мови й ненависті до НАТО довго не проїдеш. А відтворити нову потужну військово-промислову державу на зразок СРСР тепер уже точно не вдасться.

Що тоді? Пропагуватимуть ідею розвитку громадянина? Але розвиток людини неможливий або без віри в Бога, прошу не плутати з ходінням у церкву, або без поваги до іншої людини. І з першим, і із другим у лідерів ПР теж склалося якось не дуже добре…

До того ж в умовах України, особливо в її південно-східній частині, «підтримка громадянина» неминуче означатиме ущемлення прав і прибутків власників підприємств. Більшість з яких якраз є спонсорами ПР.

Цього вони навряд чи допустять.

Звичайно, можна було б спробувати створити якесь нове ідеологічне наповнення партії. Але людей, спроможних на це, у Януковича просто немає.

Та й власне кажучи, їх і в усій Україні не так багато. Недаремно ж усі українські президенти, хоч і вибиралися спершу жителями півдня й сходу, проте рано чи пізно були змушені визнавати цінності саме національного розвитку.

Що ж тоді робити Віктору Федоровичу? Теж ставати українським патріотом і втрачати підтримку тих, хто привів його до влади? Чи прагнути до тотального контролю за усім і всіма?

Таке теж можливо.

Але щоб узурпувати владу і стати диктатором, треба спершу отримати підтримку більшості народу. А вже потім, руками цієї більшості, знищити іншу його частину.

Із цим у Віктора Федоровича теж не дуже виходить. Він якраз — президент меншості.

Тож чи не стане його нова посада тим прокляттям, що остаточно поглине його, і як людину, і як політика?

Ігор Лубківський

zp8497586rq