Хтось таки дограється

9 травня можна розцінювати як день початку кінця правління лідера, який обіцяв «почути кожного». Адміністрація Президента нерозважливо, а може й свідомо натиснла кнопку, яка рано чи пізно здетонує вибух. Навіщо це зроблено, особливе питання. Є кілька нюансів, які так чи інакше вказують на причини, але суть їх зводиться до одного – тим, хто сидить на Банковій, начхати на власну країну. Це не їх земля, не їх народ і вони тут абсолютно чужі.

Важко стверджувати, з чим там себе ідентифікують. І з чим себе ідентифікує Президент. З запиленими трущобами Єнакієво, чи погрузлим у білоруських болотах селом Януки, з кремлівськими зорями, чи лише зі своїм світлим совєцьким минулим. Можливо, він еволюціонував і створив в своїй голові якусь іншу, особливу модель, де його важлива персона числиться пупом землі. Це не суть важливо. Виглядає, що Україні він так само чужий, як і Україна йому. Не в політичному, регіональному чи навіть в ідеологічному сенсі, а в сенсі світоглядному.

Коли сонце минулого президента Ющенка впевнено котилось до сну, країна майже одноголосно констатувала: Віктор Андрійович свій шанс змінити Україну, вибачте, про..рав. З приходом Януковича на нього не покладали жодних надій, і він, на відміну від попередника, мав всі шанси дати цій країні хоч щось. Наприклад, єдність і спокій. І вже навіть за це «щось», країна його би ой як оцінила. Але сильний, розумний, вольовий і впевнений в собі «лідер» виявився мильною бульбашкою.

Та й чи була мета щось змінювати? Чи було взагалі бажання піднятися з рівня директора автоколони і, принаймні, спробувати відчути себе президентом великого народу, за який ти несеш відповідальність? Важко сказати, в якій мірі Президент залежний від свого оточення, чи оточення залежне від нього. А додаймо сюди ще фатальну залежність від кремлівських карликів, незрозумілі стосунки з людьми, які мають кримінальне минуле, і вийдемо на фінішну пряму. А пряма ця видається дуже печально. Гра в наперстки немає нічого спільного з великою політикою. Так, вони дечим схожі, але коли мова йде про твій власний народ, в наперстки краще не грати. Коли ти звичайно не Мак’явеллі.

Втім, шнирі, які підсовують Януковичу різні сумнівні прожекти, почуваються набагато крутішими і мудрішими, ніж цинік Мак’явеллі. Вони вирішили, що свою економічну і управлінську імпотенцію, можна знівелювати розколом в країні. Винайшли навіть схему. Підвищення ціни на бензин, рівне двом провокаціям на національному грунті. Дефіцит гречки чи борошна, гаситься кількома гучними політичними арештами. Остаточне знищення війська і ментовський шабаш, покривається судовим процесом за пошкодження майданної плитки. Загальна деградація влади і повне небажання працювати, компенсується залученням до справи Гонгадзе екс-президента Кучми. А тотальне зубожіння населення, державний рекет та мародерство і зріст цін на все на світі, покривається Євро 2012. І у всьому, як не крути, винна Тимошенко, чи хто там ще залишився від опозиції… Навіть в тому, що сучка сусіда водія Миколи Яновича має поганий апетит.

Скажіть на милість, невже граючись з червоним прапором, ця команда не усвідомлювала, чим їхня забава може закінчитись? Невже не ясно, що ланцюгова реакція, яка піде країною, здатна перерости в громадянську війну? Провокувати протистояння на ґрунті незагоєних болячок — це самогубство. Невже крові комусь захотілося? Свіженької, тепленької?

Гарна позиція: ми вас будемо провокувати, а ви не піддавайтесь; ми вас будемо чмирити, а ви терпіть; ми вам будемо гадити на голову, а ви кажіть, що падає дощ. Геть як на зоні.

Те саме, до речі, стосується і всіх захисників «здорового глузду» з табору патріотів. «Провокація!!!» Коню зрозуміло, що провокація, тільки що з цим всім робити? Сидіти і дивитися, як твою країну перетворють в лайно, а тебе позбавляють сучасного, минулого і майбутнього? Вже двадцять років ми чуємо зойк «провокація», як тільки хтось комусь хоче врізати в вухо, захищаючи свою честь, або честь свого народу. А, може, кричати «провокація» — це і є провокація?

В Севастополі, ні за цапову душу, побили українця. Видурили телефоном на зустріч і забили до півсмерті. СБУ, вислухавши свідчення, відмовилась відкривати справу. Що це? Ще одна провокація? А бажання пацанви на чолі з Царьковим їхати до Львова на 22 червня – чи не наступна провокація? Чи її також треба не помітити? І вояжі Кірюхи Гундяєва треба ковтати і обтиратися, як і сморід на всю Одесу Маркова, і «творчість» Діми Табачника треба сприймати толерантно, і закриття українських шкіл також не помічати? Скільки ще треба ковтнути власних соплів, щоб слово провокація в українців перестало заміняти слово честь і гідність?

Наразі видається, що незворотній процес пішов. Кнопка натиснута — і механізм працює. Як його зупинити в цій країні, схоже, не знає ніхто. А коли й знає, то його нізащо не почують. Бо казати слово «стоп» у нас не вміють і не хочуть вміти. Стоп злодійству! Стоп відкатам! Стоп хабарям! Стоп насильству! Стоп ненависті! Стоп, врешті-решт, провокаціям!

Не знаю чому (бо на перший погляд немає жодних підстав), але віриться у мудрість народу. Я не знаю, чи буде братання на Дніпрі, чи Збручі, але те, що наперсточникам доведеться в алярмовому порядку пакувати чемодани і валити звідси від гріха подалі, це стовідсотково. Червоний прапор не затре ненависті звичайних роботяг з Донбасу до Президента, коли їм нарешті не буде чого їсти і в них відберуть останнє. Так само він не зупинить внуків ветеранів війни з півдня України, коли їм остаточно перекриють кисень і вони почнуть задихатися. Їм буде байдуже, під яким прапором починати «жнива». І тоді навіть другани з Росії тут не стануть в пригоді. Бо їм насправді завжди було начхати на пєшок, у них своя «висока» мета. А «гарматного м’яса» в Кремлі ніколи ніхто не рахував.

Гриць Кордуба