Як гримаса реваншизму проступає крізь демократичний макіяж

Автор був свідком, коли перші заяви переможців у дуже багатьох людей викликали обережний оптимізм.

Про це промовляли й результати моніторингу ЗМІ — напруга виборчої полеміки спадає, заяви експертів — нова влада мусить об’єднати країну, поведінка учасників різноманітних ток-шоу — взаємопротилежних оцінок стає менше, месіджі новообраного президента — Україна дотримуватиметься європейських цінностей, Ганни Герман, Олександра Єфремова, Юрія Мірошниченка та інших «регіоналів» — обіймемо переможених, давайте жити дружно, хай живе демократія, від Конституції ні на крок.

Коротше кажучи, оптимізм ґрунтувався насамперед на простому й чіткому сигналі: нова влада, здається, вчиться як не наступати на «граблі». На відміну від опонентів і самих себе кількарічної давності.

Маємо на увазі лише кілька паралелей.

Так 2005-го «помаранчевим» рефреном до «разом нас багато» стало «портфелів малувато». Навіть не якість і темпи виконання виборчих обіцянок, а саме прагнення силами «любих друзів» узяти під контроль якомога більше сфер життя, стало найбільшим розчаруванням майдану. Ну не сила було втерпіти, аби не «посунути», «прибрати», «замінити» «своїми»!

А вже 2006-го не стільки «регіональний» дерибан міністерських портфелів чи переформатування коаліції, скільки, знову ж таки, прагнення підібгати під себе, «посунути», «прибрати», «замінити» і контролювати усе і вся, зрештою призвело до розпуску парламенту та дочасних виборів.

Минув лише місяць після інавгурації Віктора Януковича, лише два тижні після появи нового уряду, а вже знову лютішає сверблячка «посунути», «прибрати», «замінити».

А ті сигнали про засвоєні уроки знову глухнуть під натиском брутальних викликів. Викликів ціннісно-світоглядних, політичних, юридичних, економічних, морально-етичних.

У жодному разі автор не береться давати аналіз за кожним напрямом — знайдеться достатньо філософів, політологів, правників, економістів, моральних авторитетів, які рано чи пізно висловляться.

Ці зауваги стосуються лише одного – свободи слова і журналістики. Бо саме стан мас-медіа залишається тим індикатором, критерієм, лакмусовим папірцем, що визначає рівень демократії. Незважаючи на вибори чи економічні кризи, стан бюджету чи рівень інфляції, зовнішні запозичення чи рівень корупції.

На тій простій підставі, що всі щойно перераховані «хвороби» лікуються, врешті решт, через публічність, громадську критику і контроль, комунікацію між владою та різними групами суспільства – тобто за допомогою вільних медіа, позбавлених, звісно, таких їхніх «болячок» як замовні матеріали та прихована реклама.

Крім того, визначення рівня демократії за рівнем свободи слова і ЗМІ є дуже зручним і простим. Для цього не треба бути видатним знавцем України західноєвропейської чи американської школи. Для цього достатньо лише чітких критеріїв та конкретних фактів.

Факт перший. Ганна Герман – керівник конкурсної комісії Євробачення.

Чому новим демократичним форматом відбору кандидатури на Євробачення особисто керувала заступниця глави президентської адміністрації? Це нормально? Так має бути?

Німецький колега зреагував на цю новину з неприхованим подивом, мовляв, я чув, що у вас у країні «бардак», але не до такої ж міри, аби для гарантування «орднунгу» (порядку — нім.) «рулити» пісенним конкурсом відряджали чиновника найвищого рангу.

Наївний, він ще не чув того, що після оголошення переможиці історія не закінчилася: виявилося, що і пісню оприлюднили з порушенням правил, і сама вона викликає підозри в плагіаті.

Факт другий. Новими топ-менеджерами НТКУ стали Єгор Бєнкендорф та Валід Арфуш.

Комусь може й незрозуміло, якою логікою керувалися під час призначення нового керівництва Національної телекомпанії. Може, справа знову в «граблях» і лише в них?

Мовляв, ага, раз у грудні 2008-го Ющенко самочинно призначив президента НТКУ, ми тепер у такий самий спосіб призначимо «свого».

Тобто Ющенко порушив закон? І ми порушимо! Дарма, що призначення відбулося без будь-яких консультацій із профільними громадськими організаціями. Дарма, що після рішення Конституційного Суду президент та Верховна Рада вже не можуть мати кадрових повноважень щодо НТКУ.

Усе дарма, головне: тепер 1-й національний буде «нашим». І керувати ним буде «наш» хлопець.

Як керуватиме? Яким стане формат? Яка доля чекає численний колектив? Чого чекати обласним телерадіокомпаніям? Що буде з ідеєю створення суспільного мовлення, закон про яке не раз ось-ось мав бути проголосований, але знов і знов «щось» заважало?

Відповідей на це ні журналісти, ані громадськість не має. А коли відповідей нема, з’являються нові запитання: з огляду на те, що люди з табору регіоналів, які дійсно фахово розуміються на проблемах ЗМІ — Герман, Прутнік, Бондаренко  — вже займаються іншими справами, чи не трансформують «яструби» ідею створення українського суспільного мовлення в ерзац-аналог російського РТР?

І при цьому влада не лише повністю «підімне» під себе 1-й національний, а й підпорядкує йому всі обласні телерадіокомпанії, створивши так званий «канал регіональних громад», – із цією ідеєю вже давненько охочі роздерибанити не лише загальнонаціональне, але й обласне мовлення, носяться як із писаною торбою?

Факт третій. Керівником 1-го національного став саме представник Інтера.

Того самого Інтера, яким володіє, керує, продюсує Валерій Хорошковський. Той самий, який «за сумісництвом» керує (володіє, продюсує) Службу безпеки.

Таке «сумісництво» – це вже «повний апофігей» не лише для мого німецького колеги. Це вже «перебор» для будь-якої бананової республіки (не хочу ображати жодн